Один чоловік був багатий.
Багатій мав важку ваду зору – далекозорість, до того ж високого ступеня. Не бачив Лазаря, вкритого струпами, який лежав у нього під самим носом – біля воріт палацу. Побачив його лише з дальшої перспективи – уже тоді, коли Лазар спочивав на лоні Авраама, а він сам страждав у пеклі. Дивовижна вада зору.
Насправді ж цей неповноцінний зір був лише зовнішнім проявом іншої недуги. У багатія було хворе серце – серце, не здатне відчувати зворушення, невразливе, закам’яніле. Страждав також на хронічний брак фантазії. Єдине, на що був спроможний, – це вдягати гарні шати та втішатися різними насолодами: «Зодягався в порфіру й віссон, і щоденно розкішно бенкетував» (Лк. 16:19). Так можна жити день або два чи три, але щоб це стало стилем і метою цілого життя? То що тоді? Нудьга, порожнеча, нічого, абсолютно нічого – втрачене життя. Втрачене вже тут, на землі, хоча помітити це можна лише з перспективи смерти.
Маємо одне життя – починається на землі, але триває вічно. Можемо змарнувати, прогайнувати його, і тоді воно спливе, немов вода. Стережімося цього, вважаймо на наше серце й очі.
Тільки в такому разі відійдемо виправдані. «Кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться» (Лк. 18:14).
