Вийди собі, і піди звідси.
Нехай живе пророк. Голосно вигукуймо привітання на його честь. Запросімо його на бенкет. Даймо йому їсти, підсуваймо найсмачніші шматки. Даймо йому пити, дбаймо, щоб його келих завжди був повний.
А все це для того, щоб не допустити його до слова або, якщо навіть спромігся б щось сказати, заглушити. Любимо пророків, але найбільше тоді, коли вони мають вигляд кам’яних і німих пам’ятників.
Звідки ця алергія на правду? Чому так часто людині неймовірно важко проковтнути правду, перетравити її? Ісус твердить, що правда визволяє – невже ми боїмося свободи?