“Пустіте дітей, щоб до Мене приходили, і не забороняйте їм, – бо таких Царство Боже” (Лк. 18:16)
Невблаганний час минає, нам залишається констатувати лише цей факт. Одним з таких моментів констатації є початок навчального року. Саме по своїх дітях, по їхньому зростанні пізнаємо свої здобутки.
Момент першого вересневого дзвінка, діти по святковому збуджені, розмаїття квітів і звичайна турбота родичів – яким буде завершення цього року? Пережиття закономірне, бо в ньому закладається майбутнє як дітей і родичів, так і цілої держави. Батьки попіклувалися, іноді доходячи до крайніх заходів, щоб їхні діти не відрізнялися від інших, носили гарну одежу, портфель і мали можливість вчитися з власних книжок. Держава “викроїла” з дефіцитного бюджету кошти, щоб до певної міри провести ремонти в шкільних приміщеннях і забезпечити заробітну платню вчителям. Виглядає, що справа шкільного процесу має принести добрі плоди. Батьки можуть мріяти про щасливу старість, держава – про достойне поповнення кадрів, або, просто, гідних громадян. І все це добре, якщо не аналізувати реальних речей.
Високе зростання криміногенної ситуації в державі, постійний акцент у засобах масової інформації на вбивства батьків дітьми, дітей батьками, жорстокість і цинізм, обман і проституція – далеко не всі перераховані недуги сьогоднішнього суспільства. І це в час, коли кожній людині надано право навчатися. Надано право, та чи хоче вона скористатися цим правом? Розважаючи над майбутнім, мусимо дати собі відповідь на це запитання.
Навчальний процес – це також виховання нашої дитини, яке вимагає до себе особливої уваги. Дуже часто, віддаючи дитину до школи, батьки заспокоюють власне сумління тим, що вони виконують своє батьківське покликання. Виставляють до вчителів неоправдані вимоги і претензії при непорозуміннях, які виникають між ними і дітьми. “Чого йому бракує: їсти є, вбраний не гірше за інших; хотів “відік” – має, йому тільки вчитися, він втікає зі школи, додому не приходить…” – бідкається батько про свого сина. Справді, чого йому бракує? Бракує не йому, батькам – зрозуміти, що вони є першими і головними вихователями своєї дитини. Найболючіше дитина переживає непорозуміння між батьками і особливо радісно реагує на мир і злагоду в родині. Найбільші проблеми згладжуються спокійним словом і почуттям любові між батьками і дітьми. І коли батьки власним життям, спільною любов’ю, відношенням до близьких та інших, приготовляють виховний маршрут для своїх дітей, тоді і інші установи, як наприклад держава і Церква, можуть допомогти їм у процесі виховання.
З вище сказаного випливає, що батьки наділені Творцем Всесвіту великим даром – навчити і передати в майбутнє не тільки досягнення науки, але й усвідомлення величі людської особистості, і людську зрілість, яку Господь в Своєму Провидінні плекає разом з людиною в процесі її історичного і теологічного (духовного) розвитку.
І коли батьки усвідомлюють свою відповідальність, якою зобов’язав Господь їх через тайну подружжя, можуть запевнити виконання Божої заповіді своїми дітьми: “Шануй свого батька та матір свою” (Вих. 20:12). Коли дитина росте в такому середовищі – повному миру і спокою, любові до ближнього, у пошані до старших, до національних святинь, у відразі до гріха і беззаконня, у відповідальності перед законом, то вступаючи в час зрілості, завжди буде віддзеркаленням родини, в якій виховувалася. Щоб досягнути бажаного результату у вихованні дітей, батьки, вимагаючи поваги до себе, повинні поважати своїх дітей, якого б віку вони не були.
Спробуй навчити пошани до вчителів тих дітей, у домі яких постійна критика і негативне ставлення до них родичами. Навчи підлітка шанувати слабшого у своєму класі, коли “принцип пошани” між батьками в домі базується на силовому протистоянні. Відкрий юнакові чи дівчині глибину дівственної краси, коли виховуються в неповноцінних сім’ях, такий стан схвально одобрений однією із сторін; коли на очах дітей відбувається зневага шлюбної чистоти і відповідальності подругів. І вище сказане не можна перекласти на плечі держави, звинувачуючи її в економічних труднощах. Тут конче потрібна настирливість батьків, котрі чуються відповідальними перед Господом за дар дітородження. Хто в силі допомогти батькам у сфері духовного виховання дітей? – Церква. Але справа не в тому, щоб передати дитину Церкві і їй довірити морально-релігійне виховання, але щоб батьки, разом з Церквою, сповняли свій безпосередній обов’язок.
Дуже часто чуємо нарікання щодо моральності і вихованості підростаючого покоління, що в епоху національного відродження занепав дух самопосвяти, жертвенності і любові до отчого краю. Легковажиться праця і свідомість відповідальності перед законом. Складається враження, що цими проблемами суспільство досягнуло глухого кута, проблеми здаються нерозв’язними. Та думати так – то себе обманювати. Вистачить батькам з особливою відповідальністю разом з Церквою вступити в рішучу боротьбу за молоде покоління – і наслідки від цих старань будуть особливо втішними.
“Чому ти вчора не пішла з усіма до церкви, коли катехитка вас водила?” – це запитання матері до дочки. “Ти чому ніколи не йдеш до церкви?” – у відповідь звучать слова дочки. І таких діалогів дуже багато. На перший погляд, цьому діалогу можна не приділяти уваги, та за ним криється дух педагогіки сучасного суспільства. Вчимо того, чого самі не виконуємо. Коли до такого вчення прилучається ще й безвідповідальність і байдужість, лінивство та апатія до справи виховання, – це веде до вседозволеності. У вседозволеності загибель суспільного ладу.
Виховання дитини – кропітка і нелегка праця, і її наслідки зразу не побачити. Заохочення до навчання не полягає в слові – “читай, бо бити буду”, у зрозумінні причини, чому в дитини не має охоти до навчання. Як відкрити закрите для доступу вихователя серце підлітка; як забрати на себе проблеми, які обтяжують учня? Це доступне лише батькам і вихователям, що живуть з Богом і в світлі Божого закону. Тільки Церква помагає батькам і вчителям перемагати нетерпеливість і гнів до непокірних вихованців. Почався навчальний рік. Так хочеться, щоб цей час був не тільки часом праці учнів і вчителів, але й батьків. Дай Боже, щоб кожний член сім’ї доклав всіх зусиль і дитина запізналась з Богом через спільну молитву і читання Святого Письма; щоб лінивство не було перешкодою для участі в церковній богослужбі. Бо лише в силі Святого Духа вихователі можуть осягнути довір’я вихованця і переконати його, що вчитися і пізнавати прекрасне не обов’язок, конечна потреба людини майбутнього.
