Час, в якому живемо, зумовлює ті чи інші обставини, які провокують людство на переоцінку вартостей, концентрують увагу на маловартісному в щоденному житті. Здавалося б, із загальнолюдських потреб можна зробити такий висновок: по-перше, людина живе, щоб заробити на щоденний хліб, на одяг та щоб створити собі побутовий комфорт; по-друге, застосовуючи різні важелі впливу, старається щоденні життєві потреби співгромадян використати, щоб заволодіти авторитетом над загалом; по-третє, відчуваючи інтелектуальну потенцію і свої можливості, будує себе в дусі егоцентризму, вважаючи, що нібито від самої людини залежить мало не світобудова і майбутнє людства, що їй під силу впливати на природні процеси і розв’язувати питання добування їжі для людського роду. Нас об’єднує постійна потреба піклуватися про тіло.
Дуже часто людина вкладає у свою працю максимум здібностей і зусиль, як кажемо, працює в поті чола, попри це часто терпить фіаско, сила і можливості витрачені, здається, намарне. Чому так буває? Цим питанням заклопотані “великі людські уми”, вишукуючи оптимальні шляхи виходу з таких критичних ситуацій. Та уповаючи лише на власні сили і протиставляючи їх природним стихіям, залишаються часто біля розбитого корита. Відповіддю на це питання мають стати не лише пошуки засобів протистояння стихіям і природним катаклізмам, але й відкриття першопричини цих проблем. Про це читаємо у Святому Письмі: “За те, що ти послухав голосу жінки своєї та їв з того дерева (тобто, вчинив переступ заповіді і впустив гріху природу життя)… Ти в скорботі будеш їсти від неї (землі) всі дні свойого життя. Тернину й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову” (Бут. 3:17-18). Лише стараючись глибоко усвідомити суть першопричини і пізнавши в гріху свого найбільшого ворога, людина в силі розв’язати ті глобальні проблеми, які обтяжують її земне життя.
Яким шляхом іти нам, щоб чутися безпечними і задоволеними життям? Відповідь на це питання звучить з уст псалмопівця: “На Господа здай дорогу свою, і на Нього надію клади, і Він зробить, і Він випровадить, немов світло, твою справедливість, а правду твою немов південь. Жди Господа мовчки й на Нього надійся” (Пс. 37:5-7). У старозавітному часі устами пророків Бог впливав на свідомість людини і спрямовував її в правильне русло життя, заохочуючи її до співпраці. Це давало можливість вибраному народові постійно зростати в надії на милість Бога і Його турботливе ставлення до кожної людини. У підтвердження сказаного вище звучать новозавітні слова: “Покладіть на Нього всю вашу журбу, бо Він опікується вами!” (1Пет. 5:7). Апостол Петро, скріпляючи в серцях своїх вірних дар надії на всемилостиву Божу ласку, запрошує й нас з надією на Бога поглянути на насущні потреби, що забирають на себе левову частку людського життя.
Покликуючи до життя людину, Господь про це потурбувався, і наділяючи її всіма засобами пізнання і духовного зростання, правом користати зі свобідної волі, хотів, щоб вона сама впливала на хід власної історії і єдналася з Ним у співпраці. Як Володар життя, Господь бажав бачити людину Своїм віддзеркаленням у світі, хотів, щоб людина була поцінювачем і охоронцем життя всього живого.
Наділяючи людину панівним становищем над усім живим на землі (Бут. 1:28), Творець потурбувався і про наші фізичні потреби для тіла: “Оце дав Я вам усю ярину, що розсіває насіння, що на всій землі, і кожне дерево, що на ньому плід деревний, що воно розсіває насіння, нехай буде на їжу це вам!” (Бут. 1:29), – читаємо в книзі Буття. Роздумуючи над цими словами, приходимо до висновку, що людина як архитвір Божий, як найвища форма живого існування на землі повинна була вдовольнятися рослинною їжею, і власне така їжа повинна була повноцінно підтримувати життєдіяльність людського організму, сповнювати його силою діяти, як цього хоче дух. У такий спосіб мало підтримуватися постійне співжиття Творця і творіння, так повинно було виражатися панівне становище людини – пошана до дару життя, і ніхто не мав права цей дар комусь відбирати. Навіть у тваринному світі Господь устійнив подібний порядок: “І земній усій звірині і всьому птаству небесному, і кожному, що плазує по землі, що душа в ньому жива, уся зелень яринна на їжу для них” (Бут. 1:30). Як довго така ідилія проіснувала на землі – важко сказати. Але зміни настали з гріхопадінням людини. І торкнулися не лише людської природи, залишили свій відбиток на всьому живому, бо: “Проклята через тебе (гріх) земля” (Бут. 3:17). Породжені гріхом страх і непевність у завтрашньому дні спровокували людину створювати небезпеку для навколишнього середовища, відтак, ця небезпека трансформувалася в загрозу для інших. І ось жива істота поживилася плоттю іншої живої істоти, спочатку – щоб вижити, далі стала насолоджуватися такою їжею. Що сталося з нашим тілом і які зміни відбулися внаслідок цього в його життєдіяльності? Старіння, недуги, всякого роду внутрішньоутробні переродження, з якими бореться суспільство, є свідоцтвом гріховних надуживань, якими людина поглиблює проблемність свого існування на землі.
У Господній молитві, яку заносимо щодня до Отця за повчанням Сина Божого, є такі слова: “Хліба нашого насущного дай нам сьогодні” (Мт. 6:11). Цими словами християни виражають надію на Господа, на Його Промисел, в якому кожен живий має визначене місце. Те, що в даному випадку мова йде про хліб двоякий – і для тіла, і для душі, – факт незаперечний. Святі у своїх творах звертають нашу увагу на те, що в цитаті “хліб наш насущний” мова йде не лише про повсякденну їжу, але й про все необхідне для життєдіяльності – і одяг, і житло. Та ми сьогодні розважимо про хліб, необхідний для нашого земного щоденного життя.
Наше тіло потребує постійної підтримки в поживі… Господь благословив нам користати з усякого повіреного нам добра, що більше, то дав нам зрозуміти: що ми б не споживали, у своїх діях повинні бачити вищі цілі, ніж догодити череву.
“Тож, коли ви їсте, чи коли ви п’єте, або коли інше що робите, усе на Божу славу робіть!” (1Кор. 10:31), – повчає нас апостол Павло. Святий Василій Великий каже: “Сидиш при столі за трапезою – молись, споживаєш хліб, дякуй Дателеві, п’єш вино – згадай на Того, що дав тобі його на веселість і кріпость…” Такими простими словами людині нагадується про істинне призначення їжі для тіла – не вдовольняємо власну похіть, сповняємо волю Творця, котрий наказує нам турбуватися про тіло, щоб у ньому було належне місце для духа, що служить Богові і прославляє на віки віків. Про цю істину знає і дух злоби та провокує людину в області харчування на різного роду гріхи і беззаконня. Людина стала вимогливою до їжі, вередливою і перебірливою. Дуже часто вся увага людей зосереджується на бажанні накрити розкішні столи, і головне, краще, ніж в іншого; подати вишукані страви за царськими рецептами, найсмачніші вина чи якісь інші напої. Воліють бачити при столах вишукане товариство, корисних осіб і задовольняти їхніми похвальними словами власний егоїзм. Чим не культ поклоніння, нова релігія – вгодити своєму єству насолодою язику, обжерством і затьмаренням розуму пиятикою. Людям, в яких панівне місце в житті належить лише тілу, годі постійно думати про духа і про те, що душа також потребує поживи. Їм легше тратити час за безвартісними балачками в “престижних” ресторанах і кафе, бо приготувати родинну трапезу вдома для них – рутинна справа. Християн від такої позиції застерігає апостол Павло: „Шлунок – їхній бог, слава – в їхньому соромі… Вони думають тільки про земне!” (Фил. 3:19).
“Не журіться про життя своє – що будете їсти та що будете пити, ні про тіло своє, у що зодягнетеся” (Мт. 6:25), – каже Господь, Церква, привідкриваючи завісу історії, представляє перед наші очі пророків і патріархів, праведників зокрема Йова Многострадального, на кому збулись Божі запевнення про Його допомогу людині. За добросовісну працю, за ревну любов і довіру до Нього Господь благословив їх і помножував їхні прибутки в десять і більше разів. У такий спосіб Бог поставив працю людини як умову отримання благодатних дарів. У підтвердження сказаному – слова: “Як хто працювати не хоче, – нехай той не їсть” (2Сол. 3:10).
Їжа – винагорода за працю, і про це людині потрібно постійно пам’ятати, пам’ятаючи цю істину, людина облегшує своє життя, бо знає: якщо добросовісно сповняє своє діло, їй не треба турбуватись і думати про завтрашній день, бо “…Господь, Він Той, що піде перед тобою, – не опустить тебе й не покине тебе, – не бійся і не лякайся” (Втор. 31:8). Жаль, що нам бракує такої довіри до Бога, що гріховний стан гальмує щиросердний порив – надію на Господа. Хоча знаємо, що, журячись про земне, не добавимо до свого зросту хоч один лікоть (Мт. 6:27), що „людина клопочеться тільки про марне: громадить вона, – та не знає, хто звозити буде оте” (Пс. 39:7). Брак довіри до Бога провокує людину на хворобливу турботу про хліб насущний з думкою, що ці речі залежать лише від неї. Така недуга часто з’їдає людину і вдень і вночі, ні на хвилинку не дає їй спокою. Чи є вихід з такого становища? Є! – “Усі заповіді, що я сьогодні наказав тобі, будете пильнувати виконувати… І будеш ти їсти й наситишся, і поблагословиш Господа…” (Втор. 8:1-10).
Вагома частина людського життя на землі прив’язана до того, щоб виростити, приготувати і спожити поживу для тіла. І все це, щоб славилося Боже Ім’я у віках. Беручи до уваги приклад Самого Ісуса Христа, Котрий щоразу перед трапезою творив похвалу Отцеві, подумаймо, чого ми заслужили від Господа за свої старання про хліб насущний. Не торкатимемося нашої аграрної діяльності – як виростити урожай і як його зібрати, хоча варто б про це знати, щоб належно оцінити продукт, розглянемо свої дії при реалізації їх і його придбанні, відтак, при приготуванні і споживанні їжі.
Дуже часто людина словом знецінює так конче потрібний продукт, часом за браком коштів, часто зі скупої зухвалості. Провокується вживання прикрих слів та прояви неприхованої агресії і продавців, і покупців. У такому стані обидві сторони готові обдурювати одна одну, обважуючи, недораховуючи чи обраховуючи дійсну вартість оціненого товару. Рідко коли задумуються, що такою поведінкою повністю віддають себе під опіку спокусника до зла.
Коли ж поживу готують абияк, ще й з невдоволенням, такий стан обов’язково позначиться прикрими наслідками як на родинних стосунках, так і на здоров’ї тих, кому доводиться таку страву споживати…
Ми ж спотворили цю життєву необхідність, захворіли на обжерство і п’янство; опанувала нами хвороблива вимогливість до їжі; робимо себе левами у власній хаті, вередуємо супроти своїх домашніх (Сир. 4:30).
Господь хоче:
- щоб ми були скромними і неперебірливими в їжі, щоб, дякуючи Богові за дари, виявляли вдячність тим, чиїми руками приготована трапеза;
- щоб навчилися себе обмежували і перемагати бажання відмовою від того, чого нам дуже хочеться і що нам смакує;
- щоб навчилися бути коректними, виваженими і не гордували всякою трапезою, яку нам подано, не нарікали і не обмовляли людську простоту;
- щоб одягли себе в чесноту скромності і стриманості, та не заздрили, що хтось краще трапезує і розкошує в своїх забаганках;
- щоб християнською гостинністю горіло наше серце і ми постійно виявляли милосердя ближньому, не гордували його зовнішністю і простотою та не оцінювали запрошених на трапезу за їх становищем;
- щоб могли збагнути, що потреба в їжі є кількісно малою, отже, вміли стримуватися від надмірного споживання їжі;
- щоб зрозуміли, що спільне приготування трапези в домі є ознакою вмілої родинної співпраці, і, що більше, поважним елементом виховання підростаючого покоління;
- щоб через споживання їжі ми постійно прагнули досконалості, пам’ятаючи, що тіло – це храм Духа Святого (1Кор. 6:19); щоб через цю життєву необхідність постійно виявляли гармонію співжиття як у родині, так і у суспільстві.
“Хліба нашого насущного дай нам сьогодні” – не сьогодні і не завтра, вічно, щоб через цей дар ми зросли в благочесті і навчилися бути вдоволеними, це багатство допоможе нам усвідомити слова Богочоловіка: “Написано: Не хлібом самим буде жити людина, але кожним Словом Божим!” (Лк. 4:4).
