Щоразу, коли наближається новоліття, людському серцю притаманно сповнюватися особливими побажаннями щодо майбутнього. І це закономірно, бо минулий час завжди залишає за собою “хвости”, незакінчені справи, незреалізовані плани, або просто змарнований час. До того ж, ще й піднесений новорічний настрій викликає сприйняття сьогодення лише у веселкових барвах. Це закономірно, бо саме в такий спосіб Господь нагадує людині як Своєму творінню, що її було наділено правом користати з духовної радості, з внутрішнього спокою, з взаємної любові та безкорисного жертвування себе одне одному. Коли ж святковий настрій формується на такому ґрунті, Бог миру з нами, і майбутні наші плани завжди будуть у межах християнської надії.
Щасливою є та людина, до якої почуття радості приходить від усвідомлення, що Бог її любить, що Своєю живою присутністю запевнює їй право на відвічні істини, на правду і справедливість. Щастя її не від земного багатства, не від земних почестей і владного місця, бо не кожному ті речі доступні, від Божого запевнення: “…Дивлюсь Я на вбогого та на розбитого духом, і на тремтячого над Моїм словом” (Іс. 66:2). І дай Боже, щоб Слово Боже повертало нас з дороги беззаконня, щоб, слухаючи його, ми пізнали, що перешкоджає нам постійно користати з відчуття щастя.
“…Ви прибули й занечистили землю Мою, і зробили гидотою спадщину Мою… Священики не повіли: де Господь? Ті, хто тримає Закона, Мене не пізнали, і пастирі повідпадали від Мене… Покинули Мене, джерело живої води…” (Єр. 2:7-13) – це слово Господнє, яким Бог старається повернути нас обличчям до Себе, щоб скористали зі свого права на повернення до Отчого дому. Коли ми залишаємось під описаним вище осудженням Господнім, нам важко бачити правдиву Божу красу, закладену в наше життя. Бо там, де має бути чистий погляд і радість від баченої навколишньої краси, є лише невдоволення і заздрість, де має панувати покора Божій волі, розгулює сваволя і вічний крик: “Не буду служити…” (Єр. 2:20). Де найвищим скарбом має бути чистота духа й цнотливість, невіданих розмірів сягнула розпуста і розбещеність, непогамованість і слугування злому. Може й тому новоліття для багатьох залишається нагодою “посвяткувати” – випити аж до втрати людської подоби і, щонайгірше, наситити пожадливість власних душі і тіла.
Розважаючи над прожитим роком, мусимо згадати про страшні нещастя, що настигли людство. Буревії і цунамі, катастрофи і екологічні кризи, епідемії і смертоносні наукові досягнення – як все це вміщається в слово Боже: “Ось Я веду на народ цей лихе, плід їхніх думок, бо до слів Моїх не прислухались вони.., Ось Я дам спотикання оцьому народові, і спіткнуться об них разом ваші батьки і сини, сусід і приятель його – і загинуть” (Єр. 6:19-21).
За що? – ставить сьогодні риторичне питання людство. За наругу над планетою, над якою зяють озонові діри, в якої сплюндровані надра, за зганьблення людської особистості нечуваною досі жорстокістю і розбещеністю. До якого жалюгідного духовного стану, остаточного спустошення провокують нашу душу рекламні щити, телезаставки, різного роду рекламні ролики, які звертають нашу увагу на горілку… з добірного зерна?.. Коли суспільний неспокій від неврожаїв вселяє страх за майбутнє, фірми хизуються удосконаленням спиртних напоїв з відбірного хліба… Якою шкалою виміру оцінити мовну лексику діджеїв різного роду теле– і радіопередач? Серйозною проблемою залишається нам, в українському суспільстві, цінувати рідну мову. Та чи це вся проблема? Прислухаючись до спілкування між людьми, почуєш “незвичайну сучасну мову”, в якій за сполучні слова служать зовсім безликі вирази… Нас страшить демографічна проблема суспільства, від неї не відстає серйозна духовна деградація.
Та попри все те: “Навіть у думці своїй не злослов на царя, і в спальні своїй не кляни багача, – небесний-бо птах віднесе твою мову, крилатий розкаже про слово твоє…” (Екл. 10:20) – повчає нас проповідник і так нагадує, що спокій духа найбільше руйнується нашим невдоволеним словом. Постійне осудження і критика ще ніколи не зробили щасливою потребуючу людину і ніколи від того вона не стала багатшою. Дай Боже, щоб внутрішній спокій панував у нашому серці через глибоке розуміння Слова Божого, що каже: “Кращий смуток від сміху, бо при обличчі сумнім добре серце!.. Краще слухати докір розумного, аніж слухати пісні безумних… Коли мудрий кого утискає, то й сам нерозумним стає, хабар губить серце” (Екл. 7:3-7). Хай це духовне досягнення, як кожного зокрема, так і суспільного загалу обіпреться на слова пророка Ісаї: “І буде роботою істини – мир, працею правди – спокійність і безпека навіки” (Іс. 32:17). Сила цих слів, які пануватимуть над нашим розумом, та сердечна просьба-молитва до Господа досягнуть належного успіху і ми будемо учасниками правдивого життя, людьми, до яких не будуть адресовані слова апостола Павла: “…Ти, що іншого навчаєш, себе самого не навчиш! Проповідуєш не красти, сам крадеш! Наказуючи не чинити перелюбу, чиниш перелюб! Гидуючи ідолами, чиниш святокрадство! Ти, що хвалишся Законом, зневажаєш Бога переступом Закону” (Рим. 2:21-23).
Сівши після денних клопотів і старань до новорічного столу, згадаймо, скільки приємних слів ми сказали одне одному за минулий рік. Скільки разів не поскупилися на знаки щирої уваги одне до одного? Чоловік до дружини, дружина до чоловіка, батьки до дітей, діти до батьків? Скільки духовного тепла подарували ми своїм стареньким родичам? Переважно ми знаходимо “абстрактного” ближнього і дріб’язковими вчинками щодо нього заспокоюємо власне сумління. Час від часу, як виникне якась проблема, готові сказати Богові: я люблю Тебе, Господи! Та Він, як і ми від Нього, хоче все більшого від нас. Ми хочемо і просимо добробуту, комфорту, особливої уваги до себе, у відповідь чуємо Слово Боже: “І як бажаєте, щоб люди вам чинили, так само чиніть їм і ви” (Лк. 6:31). Знайдіть цих людей насамперед у своєму домі. Не скупіться дарувати одне одному і слова любові, і поступки в дусі любові аж до самопожертви. І не чекайте, що це має хтось розпочати… Пам’ятайте, що суспільне добро – лише наслідок виплеканого добра в кожній родині. Повага до думки іншого, терпеливість у вихованні і виваженість у порадах, співчуття і готовість нести тягарі один одного, вирозумілість і прощення – ось далеко не всі щаблі сходження до зрозуміння слів Христових: “Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав за друзів своїх” (Ів. 15:13). Ось перед нами вихідний пункт, щоб не загубитися у вирі сьогодення, не кинути себе на поталу, прожити гідно, залишаючи по собі незгладну добру пам’ять у ділах, найбільше – у своїх дітях…
Щоб майбутнє ніколи не тяжіло над нами, ми чулися щасливими від прожитого часу, кличмо разом з Ісаєю: “Нащо, Господи, Ти попустив, що ми блудимо з доріг Твоїх, нащо робиш твердим наше серце, щоб ми не боялися Тебе. Вернися ради рабів Своїх…” (Іс. 63:17). Кличмо з повноти своєї надії, щоб слово наше не було формальним.
Хай буде нам щасливим і Богом благословенним кожен наступний рік, в який вступаємо, життя наше хай свідчить, що ми шукаємо правдивої мудрості. Премудрість Божа хай допоможе нам стати чистими і спокійними, лагідними і покірними, милосердними і нелукавими (Як. 3:17). Станьмо творцями миру у власному домі, у своїй родині, у своїй Батьківщині.
