Коли Господь, вибираючи Собі до співпраці людину, наповняє її життєздатністю і бажанням покликати до життя собі подібного, коли, у взаємній любові, сім’я, чоловік-дружина, свою єдність старається засвідчити народженням нової особистості, коли серце їхнє переповнене очікуванням зачаття нового життя і бажанням Божого благословення в цьому намірі – у цьому суть Божого задуму відносно людини. Людина ж, взиваючи Боже ім’я і чекаючи благословенного майбутнього, ідентифікується сама і ідентифікує нову особистість, що має прийти у світ і по праву носить ім’я Божої дитини.
Наскільки конечним є прикликання Божого імені задля свого волевиявлення і своєї приналежності до Бога, яскраво виражено в словах Самого Ісуса Христа: “Я Ім’я Твоє виявив людям, що Мені Ти із світу їх дав” (Ів. 17:6); і: “Це ж написано, щоб ви ввірували, що Ісус є Христос, Божий Син, і щоб, віруючи, життя мали в Ім’я Його” (Ів. 20:31). Отож, усіх людей на землі єднає Боже ім’я – ми діти Живого Бога, Життєдавця всього живого, що нас оточує.
Та в Божому задумі було, щоб кожна істота мала власне ім’я. “І вчинив Господь Бог із землі всю польову звірину, і все птаство небесне, і до Адама привів, щоб побачити, як він їх кликатиме. А все, як покличе Адам до них, до живої душі воно ймення йому” (Бут. 2:19). За своєю природою, функціональною здібністю, зі своїм власним іменем все живе свідомо чи несвідомо причетне до найголовнішої місії, що покладена на творіння, – славити Ім’я Господнє.
“Я Той, що є! І сказав: Отож, скажеш Ізраїлевим синам: Сущий послав мене до вас” (Вих. 3:14). Об’являючи людині Своє Ім’я, Бог бажає, щоб вона пам’ятала про власну вічність. Маючи початок у Сущому і прагнучи вічного буття в Бозі, усім своїм життям людина в такий спосіб прославляє Творця. “Господь – Муж війни, Єгова – Йому ймення” (Вих. 15:3) – устами Мойсея Господь привідкриває завісу Власної таємничості, щоб людина могла в Бозі побачити Справедливого суддю, Вічного Переможця над злом. І славиться Його ім’я надією, якою переповнене людське серце. Величною прославою Господа є уповання людського суспільства на Всесильного і Всезнаючого, Доброго і Милосердного.
“Тільки Ти – наш Отець… Ти, Господи, Отець наш відвіку. Ім’я Твоє: наш Викупитель” (Іс. 63:16) – так задовго до об’явлення світові Сина Божого людський рід в особі пророків тримав у собі ще одне Боже ім’я. Шукаючи дороги до Найвищого, розриваючи пута гріха і беззаконня, всім своїм єством людина свідчила повагу Доброчинцю. Тугою за чистотою духа, за чесністю і справедливістю, очікуванням вічного буття в Бозі славиться Ім’я Боже сьогоднішніми послідовниками Ісуса Христа…
Наскільки важливим є завдання прославляти Боже ім’я, окреслено Самим Ісусом Христом у Господній молитві: “Отче наш… хай святиться ім’я Твоє…” (Мт. 6:9). Творчою працею, боротьбою з неправдою і всяким злом, вдячністю і надією прославляє людство Творця. Та в ньому вирізняється окреме суспільство – послідовники Христа, що в Ньому віднайшли дорогу, правду і життя. За це удостоєні нового імені – християни. Їм випала можливість світові показати, що прославу Божому Імені можна творити несенням хрестів і випробовувань, свідчити терпеливістю і стражданнями. Ми є свідками, як на християнах сповнялися слова Ісуса Христа: “Коли вас світ ненавидить, знайте, що Мене він зненавидів перше… Як Мене переслідували – то й вас переслідувати будуть. Але все це робитимуть вам за ім’я Моє” (Ів. 15:18-21).
Часто можна почути думку, що хочеться славити Творця, прославляти Його велич, коли купаєшся в розкошах. Та життя показує, що розкіш і достаток приводить людину до байдужості і остаточного усунення Божого імені зі свого серця, то й зі свого життя. Якщо ж торкається Божого Імені, – то безвідповідально і зневажливо, забуваючи Божу заповідь: “Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно” (Вих. 20:7). Люди сьогодення не контролюють своєї мови і Ім’я Боже уживають з байдужості і нерадивості, як звичайний вигук у бесіді. Зневажають Ім’я Боже своїми наймерзеннішими вчинками, хизуючись своєю вседозволеністю, часто, забуваючи про наслідки, неправдиво присягають, уживаючи Ім’я Боже за свідка. Багатьом байдуже, чи то від незнання, чи то від розгнузданості, що розпирає їхню душу, що таким приготована страшна година: “І спека велика палила людей, і зневажали вони Ім’я Бога, що має владу над карами тими, – і вони не покаялися, щоб віддати славу Йому” (Об. 16:9).
“Улюблені… Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов” (1Ів. 4:7-8) – саме так остаточно виявив Себе Господь людині. Відтак забажав повідомити людині, що її майбутнє прямо пропорційно залежить від любові, якою її любить Господь, і любові, що виражається пізнанням і вірою, удосконалюється перемогою над страхом і дарується ближньому правдою.
Задля цього кожний християнин пам’ятає, що народжується від Бога: “Бо кожний, хто родиться від Бога, перемагає світ, оце перемога, що світ перемогла, – віра наша” (1Ів. 5:4) “В ім’я твоє, Господи Боже істини, і Єдинородного Сина Твого і Святого Твого Духа, кладу руку мою на раба (рабу) Твого, що сподобився прибігнути до святого Імені Твого” – так починається одна з великих християнських таїн духовного народження – Хрещення нової людини – християнина, що розриває зі світом спокус і гріха, і є готовий своєю любов’ю славити Триєдиного Бога, сповняючи заповіді і зберігати все, що Богові угодне. За Божим задумом він народжується з власним іменем. З іменем, яким опікуватиметься Ангел-Хоронитель, іменем, яким окликне його Господь судного дня.
Наскільки уважними маємо бути до власного імені і до власного роду, свідчить родове перечислення імен Богочоловіка (Мт. 1:1-17). Власне, віддаючи належну увагу родовим поколінням, кожний з нас виявляє свою увагу предкам, це, у свою чергу, зобов’язує людину не лише про них пам’ятати, й давати Богові свідоцтво про їхнє життя на землі своїми, перейнятими від них, ділами. Велике благо, коли в щоденній своїй молитовній практиці християнин пам’ятає про своє коріння, просячи милосердя для прародичів. У такий спосіб кожний з нас, якби ще і ще раз, поновлює право кожній пом’янутій душі опановувати їй призначене місце в Царстві Небесному. Ім’я наше, як відблиск Божого Імені, зобов’язує нас бути до нього уважним. Рівно ж як і до імені, коли вибираємо його для нової людини, що приходить у світ. До цього зобов’язує нас Господнє слово: “Не тіштеся тим, що вам коряться духи, але тіштесь, що ваші ймення записані в небі” (Лк. 10:20).
“Я Альфа і Омега, Перший і Останній, Початок і Кінець” (Об. 22:13) – так говорить Господь про Себе і так виповнює суть Свого Імені. У цьому імені кожний з нас мусить знайти себе і своє місце, щоб нам були адресовані слова: “І побачать лице Його, Ймення Його – на їхніх чолах” (Об. 22:4).
