Чи часто ми задумуємося над своїм покликанням – бути християнином? Чи розуміємо, що з покликанням на нас покладається велика відповідальність не тільки за себе самого, але й за ближнього свого? Скоріше радо приймаємо істину, що Христос взяв на Себе гріхи наші і тим полегшив нам життєву дорогу.
Але чи може хтось стверджувати, що Господь у такий спосіб запевнив нам лише безхмарне небо і сонячну днину? Що пообіцяв рівну й широку дорогу до Творця, вистелену вигодами і тимчасовим задоволенням; що звільнив від дочасних тягарів і випробувань; що обіцяв радість без смутку і умиротворення без болю? Ні, відповість щирий послідовник Христа, приймаючи щоденні випробовування за особливу цінність, якою Господь лікує наші душі.
Та більшість християн бажає такого християнства, яке б їм було вигідне. Відтак дивуємося, чому навколо нас стільки зла! Дивно, адже ж щонеділі так багато християн приходить до церкви, насправді, у щоденному побуті – у школі, на вулиці, у лікарні, на роботі – рідко хто стає в обороні Христової Церкви і поводиться як християнин. Складається враження, що ми християни лише в церкві, і за таку “милість” до Бога вже варті Його уваги. Поза церквою – Господи, це наша сфера…
Кожний хоче запевнення щодо майбутнього, поза тим не бажає довіритися Богові. Під сумнів піддає Слово Боже, всяку пекельну інформацію, що розпалює неспокій і злобу, поневіряє правду і справедливість, нищить здоровий глузд неправдою і фальшем, легко приймає і дискутує над нею.
Тоді поставмо собі питання: “Чи має Господь місце в моєму серці?, може, комусь іншому ми його відкрили?” Спробуймо дати відповідь на це питання, прочитавши уривок з “Послання до Діогена”, унікального твору ранньої християнської апологетики:
“Християни не відрізняються від решти людей ані територією, ні мовою, ні звичаями. Вони не живуть в якихось особливих містах, не користуються якоюсь особливою говіркою і не практикують відмінного від звичайного способу життя; про них сказано, що їхнє вчення не є плодом винаходу чи роздумування люблячих нововведення людей. Вони не надають переваги, як деякі, жодному людському вченню. Живучи в еллінських і варварських містах, кому де випало, і дотримуючись місцевих звичаїв в одязі та їжі і в усьому іншому, вони показують дивний і незвичайний спосіб влаштування їхнього життя. Вони живуть у своїй батьківщині, але як поселенці. Беруть участь в усьому як громадяни і в усьому терплять, як чужинці. Чужа земля для них є батьківщиною, і будь-яка батьківщина є [для них] чужою. Вони одружуються, як усі, народжують дітей, але не покидають народжених. Мають спільну трапезу, але… не спільне ложе. У плоті вони перебувають, але не живуть згідно з плоттю. На землі перебувають, але є громадянами неба. Підкоряються встановленим законам, але власним життям перевершують закони. Вони люблять усіх і всіма переслідуються, їх не розуміють, але засуджують, їх умертвляють, вони віднаходять життя; вони вбогі, але збагачують багатьох. У всьому терплять нестачу, але всього мають надміру, їх ганьблять, але вони в безчесті прославляються. Хулять їх, вони виявляються праведними. Картають їх, вони благословляють. Зневажають їх, вони відповідають повагою. Хоч вони чинять добро, їх карають, як злочинців. Вони ж радіють покаранням, як ті, що знову народжуються до життя. Юдеї воюють проти них як проти іноплемінників, і елліни переслідують їх, але ті, що ненавидять їх, не можуть назвати причину ненависті. Кажучи просто, християни у світі – те саме, що в тілі душа. Душа міститься у всіх членах тіла, християни – в [усіх] містах світу. Душа перебуває в тілі, але не є тілесною, і християни живуть у світі, але не є від світу. Як невидима душа перебуває у видимому тілі, так само і християни, перебуваючи у світі, є видимими, але богопочитання їхнє залишається невидимим. Плоть ненавидить душу, нічим не будучи ображеною, і воює [проти неї], тому що душа перешкоджає [їй] віддаватися втіхам; так і світ, не зазнавши ніякої несправедливості, ненавидить християн, бо вони противляться його насолодам. Душа любить члени і плоть, що ненавидить її, [так] і християни люблять тих, що ненавидять їх. Душа міститься в тілі, але сама утримує тіло, так і християни, перебуваючи в світі, немов у в’язниці, самі утримують світ. Як безсмертна душа проживає в смертній оселі [тілі], так само християни живуть як чужинці в тлінному [світі], очікуючи нетління на небесах. Як душа, терплячи голод і спрагу, стає кращою, [так] і християни, зазнаючи щоденного покарання, примножуються. Бог поставив їх у таке виключне становище, від якого їм відмовитися не можна.
Бо не земне відкриття, як я сказав, їм було передане, не винахід смертних вважають вони за потрібне так старанно берегти, ані не ввірено їм управління людськими таємницями. Але сам Вседержитель і Творець всього, невидимий Бог, вклав у людей небесну Істину і Слово святе й недосяжне утвердив в їхніх серцях…”
Отож, коли віримо, що цей світ Бог хоче бачити переображеним, що його можна змінити і наповнити добром, – починаймо з себе…
