Боже, насамперед, я хочу подякувати Тобі за те, що я, врешті, наважився на цей перший крок. Я зробив іспит совісти! Знаєш, коли мине кілька місяців від останньої сповіді, то це справді нелегке завдання. Особливо, коли, після довгої перерви, сумління стає якимось… ніби… сонним.
Здається, я вже знаю, чому колись давно катехит так наполегливо радив нам часто сповідатися. Про це також говорили чимало святих. І чому деякі священики дуже часто повторюють це під час проповідей. Я бачу це по собі: коли дозволяю, щоби гріхи в моєму сумлінні перевищили критичну масу, то мене просто перестає боліти. Так, ніби я звик до них! А потім нічого дивного в тому, що так важко мобілізуватися, щоби піти до церкви, клякнути перед священиком і, визнавши гріхи, просити в Бога прощення.
Саме це зараз і відбувається зі мною. Я не те, щоби боявся. Це не страх. Це, радше, … СОРОМ. Я просто соромлюся сповідатися. У мене постійно з’являються дурні думки: «Ти, дорослий чолов’яга, підійдеш до священика (який, цілком можливо, набагато молодший від тебе), клякнеш і, почервонівши (добре, що він не звертатиме на це уваги), швидко і пошепки розповідатимеш, наскільки нечемним ти був. Це ж несерйозно…» Думки, звичайно, дурні, та вони, все-таки, є. От, добре було би сказати собі: «Досить тих сповідей, адже Бог і так знає моє серце». Навіщо той посередник? Той сором? Те прискорене серцебиття і рум’янець на щоках?.. Таке мислення зосереджується довкола другорядних справ. А от якби, опираючись на нього, взяти і подолати Злого його власною зброєю, бодай цього разу? Так, саме так! Потрібно подумати: можливо, цей сором, прискорене серцебиття та рум’янець на щоках справді найважливіші? Адже гріхи повинні викликати сором та збентеження! Адже це СПРАВЖНЄ ЗЛО, неважливо, що часом воно мале, а всі довкола роблять так само. Ну і що, що світ щораз менше говорить про гріх? Факт залишається фактом, і якщо в мені ще залишилося трохи справжньої віри, то я мушу визнати свій гріх.
А що стосується того чоловіка, якому я повинен визнати свої гріхи, розповісти про особисті та інтимні справи, то мені якраз пригадався малюнок з катехизму для дітей. На ньому зображена дитина, яка сповідається. Посередині священик, а за його спиною видно Ісуса Христа. Наївний малюночок, хіба ні? Та це свята правда про сповідь.
Тож я піду і сповідатимусь Ісусові Христові. Адже Він чекає на мене вже кілька місяців…
