Господи, колись я не міг собі уявити, як можна взагалі не молитися. Я чув про людей, які говорили, що Бог їм не потрібен, віра їм нічого не дає, а молитва – це звичайне марнування часу. І я не міг збагнути, як можна отак жити.
Господи, сьогодні я хочу Тобі сказати, що в моєму серці також діється щось погане – я також щораз частіше думаю, що молитва – це лише марнування часу.
Так, я пам’ятаю слова апостола Павла з послання до Солунян: «Безперестанку моліться!» (1Сол. 5:17). Пам’ятаю, і зі страхом змушений визнати, що останнім часом оце «безперестанку» перетворилося для мене в якусь казку, зовсім нереальну вимогу, більше того, що це ледь не шкідливо…
Я також пам’ятаю слова священика, сказані колись давно: що молитву потрібно розвивати і змінювати відповідно до власного розвитку, зрілості. Що коли людина затримується на рівні «вервички», то гарантовано, що котрогось дня вона просто відмовиться від молитви. Взагалі.
Та, Господи мій, я намагався розвивати мою молитву! Ти бачиш, що я молюся до Тебе власними словами, що намагаюся молитися часто, використовуючи для цього різні нагоди, не лише вранці та увечері, а й біля ліжка, у піжамі, поміж чищенням зубів та переглядом теленовин.
І разом з тим, коли починаю молитися, відчуваю знесилення, втому…
Мій Господи, я хочу Тобі це сказати, бо відчуваю, що ця втома – наслідок того, що під час молитви я не вмію піднятися понад дійсністю. Господи, я не вмію відпочивати під час молитви.
Я вже не пам’ятаю, хто з містиків сказав, що молитва, справжня молитва – це своєрідний «відпочинок у Богові». Та з однією умовою: якщо молитва буде істинним спогляданням Бога, не пов’язана з невідчепливим «тут і тепер», яке протискується до свідомости з усіх боків. От тільки, чи це взагалі можливо, коли я – звичайна світська людина, а не чернець, відокремлений від світу грубезними монастирськими мурами?
Боже, знаєш що? Я спробую збудувати собі невеликий, переносний пристінок, який відокремлюватиме мене від світу, коли я починатиму молитву. Цим пристінком буде моє тверде рішення, що від сьогодні я упродовж тижня нічого в Тебе не проситиму, за ніщо не дякуватиму, і – вибач, та відчуваю, що це також необхідне – навіть ні за що не перепрошуватиму.
Нехай кожна моя молитва стане величанням. Цілком безкорисливим. Бодай упродовж цього тижня.
А коли я вже збудую собі цей пристінок, то матиму його. Навіть тоді, коли принесу Тобі до стіп цілий багаж своїх справ, проблем та проблемок.
