ЗАМОК СУМНІВУ І ВЕЛЕТЕНЬ ВІДЧАЙ

…От бачу, що шлях, яким йшли пілігрими, привів їх до потоку води, який бачив пророк Єзекиїль (див. Єзекиїля 47:1-12), а Іоанн Богослов назвав річкою води життя (див. Одкр. 22:1). Дорога проходила вздовж берега річки. Цей відрізок шляху був справжньою насолодою для обох пілігримів. Кожен ковток цієї живої води зміцнював їх втомлений дух.

По берегах річки росли найрізноманітніші фруктові дерева, на яких висіли стиглі плоди. Листя цих дерев зціляли тілесні і душевні рани пілігримів (див. Одкр. 22:2).

По обидві сторони річки лежали лани з польовими ліліями, що цвітуть і не в’януть цілий рік. Пілігрими прилягли відпочити на квітучій галявині і заснули, бо тут вони могли себе почувати в цілковитій безпеці. У цьому відрадному місці нашої герої пробули кілька діб.

Але подорож їх ще не закінчилася, і тому вони рушили далі.

Ледве пройшли вони поляну, як помітили, що дорога все далі йде вбік від річки. Шкода, що вони вже не побачать більше цієї дивної річки, але звернути з наміченого шляху пілігрими не наважилися. Дорога стала кам’янистою і нерівною, а ноги їх вкрилися ранами. Пілігрими засумували, побачивши такі труднощі, але все-таки вони йшли вперед, утішаючи себе надією, що колись цей кам’янистий шлях закінчиться. Незабаром вони помітили ліворуч іншу поляну, яка була відокремлена огорожею і носила назву Обхідної поляни. До неї вела вузька стежина.

– Якщо ця поляна тягнеться вздовж усього нашого шляху, то краще йти нею, – звернувся Християнин до свого вірного супутника.

Він підійшов до огорожі і, заглянувши через неї, помітив ще одну стежину, що біжить паралельно дорозі по той бік загорожі.

– Це якраз те, що нам потрібне, – зрадів Християнин, – тут легше і зручніше йти. Давай, брате, підемо нею.

– А раптом ця стежина відведе нас не туди, куди слід? – резонно заперечив його товариш.

– Цього бути не може! Дивися, вона йде в тому ж напрямі. Маю Надію, піддавшись умовлянням свого друга, переліз з ним через огорожу. Коли вони пішли стежиною, то відразу відчули, наскільки ця дорога була легше і приємніше для їхніх стомлених ніг. Незабаром вони побачили перед собою подорожнього, який йшов у тому самому напрямі. Звали його Самовпевнений. Вони довідалися в нього, куди веде ця дорога.

– До Небесного Царства, – почули вони у відповідь.

– Бачиш, – сказав Християнин, – я не помилився. Тепер ти переконався, що ми на істинному шляху?

Вони пішли за незнайомцем. Але от стало темніти. Ніч була безмісячною та беззоряною і розгледіти щось перед собою було абсолютно неможливо. Самовпевнений, швидко просуваючись вперед, зненацька впав до глибокої ями, сильно забився і знепритомнів. Ця пастка навмисно була влаштована власником цих місць для самовпевнених мандрівників.

Пілігрими почули шум його падіння. Вони голосно покликали свого супутника, щоб дізнатися, що сталося, але відповіді не почули.

– Куди ми потрапили? – перелякано вигукнув Маю Надію. Його товариш нічого не відповів, здогадавшись, що вони вже в котрий раз звернули з правильного шляху. Між тим розпочалася страшна буря. Полив рясний дощ, яскраві блискавки заблискали над ними, почулося гуркотіння грому. Вода все вище і вище покривала землю.

Тоді Маю Надію з гіркотою звернувся до товариша:

– О, якщо б ми не звернули зі шляху!

– Хто ж міг подумати, що ця стежина відведе нас з правильного напрямку! – прагнув заспокоїти його Християнин.

– Я із самого початку цього побоювався, але не хотів суперечити тобі, оскільки ти старший за мене.

– Любий брате, не гнівайся на мене. Я дуже шкодую, що став причиною нашого нещастя, коли умовив тебе звернути з істинного шляху і наразив тебе на цю небезпеку. Пробач мене, я цього не хотів…

– Не зневіряйся, мій друже, я не гніваюся. Можливо, те, що сталося піде нам на користь.

– Я дуже радий, що в тебе таке добре серце. Але ми не повинні тут залишатися, спробуємо піти назад.

– Я піду попереду, – викликався Маю Надію.

– Ні, я піду першим, і якщо наражуся на небезпеку, то першим і потраплю до неї, бо саме через мене ми опинилися тут.

– Ні, я не дозволю тобі йти попереду, – наполягав Маю Надію. – Ти дуже збентежений і тому можеш наробити ще більше дурощів.

Тут на їх втіху почувся гучний голос: “Поверни серце твоє на дорогу, на шлях, яким ти йшов, повертайся…” (див. Єремії 31:21).

У цей час вода піднялася вже так високо, що повертатися стало небезпечно. Я подумав тоді: “Як легко покинути істинний шлях і як важко повернутися до нього”. Мужньо рушили пілігрими у зворотну дорогу, але було настільки темно і вода стояла так високо, що кілька разів це реально загрожувало їхньому життю. Знайти стежину цієї ночі їм так і не вдалося. Нарешті вони знайшли сухе місце і вирішили дочекатися світанку. Вкінець змучені, вони вмить заснули.

Недалеко від цього місця, де вони влаштувалися на нічліг, стояв замок, що іменувався замком Сумніву, а його власником був велетень на ім’я Відчай. Нічого не підозрюючи, наші мандрівники заснули в його володіннях. Рано вранці, вийшовши із замку, велетень пішов прогулятися своїми угіддями і помітив Християнина і Маю Надія, які міцно спали на його землі. Сердитим голосом він розбудив їх і запитав, звідки вони і яким чином потрапили до його володінь. Прокинувшись і нічого не зрозумівши, хто перед ними стоїть, вони тремтячим голосом відповіли:

– Ми пілігрими і заблукали цієї страшної ночі.

– Оскільки ви, – прогримів велетень, – винні в тому, що топтали мою землю і валялися на ній, йдіть тепер за мною!

Почуваючи себе винуватими в певній мірі, вони не знайшли в собі сили зробити велетневі навіть щонайменший опір.

Велетень кинув їх у підземелля свого замку. Там пробули вони чотири дні, не отримавши ні краплі води, ні кусня хліба. За весь цей час ніхто не прийшов довідатися про них, жодного разу не побачили вони сонце і блакитне небо. Їх становище було жалюгідним: не друзів, не знайомих, не щонайменшої надії на звільнення. Християнин був більш засмучений, ніж його товариш: він усвідомлював, що це лихо сталося з його вини, і гірко докоряв собі за це.

У велетня Відчаю була дружина на ім’я Недовіра. Увечері, коли вони лягли спати, він розповів їй про двох пілігримів, які насмілилися влаштуватися на нічліг у його володіннях і кинутих за це в підземелля. Він вирішив порадитися з нею, що далі з ними робити. Дружина порадила йому вранці піти і полякати їх.

Уранці вона принесла йому вирізану з дикої яблуні дубину, з якою він і прийшов до в’язнів.

Розмахуючи дубиною велетень почав погрожувати пілігримам, що вони проведуть у цьому підземеллі решту життя і ніколи не зможуть потрапити до Небесного Царства.  Задовольнивши таким чином свої звірині інстинкти, він вийшов з підземелля, замкнувши за собою двері. Розгублені пілігрими решту дня були дуже схвильовані, докоряючи собі за те, що звернули з істинного шляху і таким чином потрапили сюди.

На ранок велетень Відчай (напевно ви вже здогадалася, чому він носить саме таке ім’я) знову відправився до нещасних і, знайшовши їх ослаблими від голоду і спраги, став знову їм погрожувати, що вони тут залишаться назавжди.

Пілігрими, набравшись сміливості, стали просити велетня відпустити їх. Це ще більше розсердило Відчая, і він замахнувшись дубиною кинувся на страждальників. Велетень неодмінно побив би їх, якщо б не стався з ним припадок – його руки звело судомою.

Він вийшов, залишивши їх одних зі своїми думками. Бідні полоненики стали радитися, як їм слід поводитися далі.

– Брате, що ж нам робити? – запитав Християнин. – Ми в таких умовах довго не витримаємо. Невже він дійсно правий?

– Наше становище, звичайно, жахливе, – відповів його супутник, –  але велетень Відчай має значно меншу владу ніж наш Володар. Наскільки я чув, багато кому вдалося втекти з цього підземелля. Хто знає, можливо, Бог, Який створив всесвіт, пошле на лиходія погибель, або він одного дня забуде замкнути нас, або з ним ще раз станеться припадок і він втратить свою силу. І якщо це насправді відбудеться ще раз, я зберуся з духом і вирвуся звідси. Дивно, що це мені не спало на думку минулого разу! Давай, брате, ще трохи потерпимо і будемо уповати на Господа! Вірю, прийде час, і ми опинимося на свободі.

Такими словами Маю Надію утішав свого товариша, і ще один день вони провели в темряві, голоді і стражданнях.

До вечора велетень знову прийшов до них у підземелля, щоб дізнатися, як почувають себе пілігрими. Він знайшов їх знесиленими, але не зломленими. Вони молилися, стоячи на колінах.

Те, що полонені не втратили надії, так розлютило його, що він гнівно закричав:

– Тепер нарікайте на себе! Краще б вам не народитися на білий світ!

Коли Велетень закінчив погрожувати, вийшов з підземелля, Християнин занепав духом. Маю Надію знову почав заспокоювати свого друга:

– Брате, яким ти був раніше відважним! Сам Аполліон не зміг перемогти тебе, ти не устрашився того, що бачив і чув у долині Смертної Тіні. Через які тільки страждання і жахи ти не пройшов, і от тепер… Невже не залишилося в тобі нічого, окрім страху? Адже і я разом з тобою кинутий у підземелля, а я набагато слабкіший духом, за тебе. Я також страждаю від голоду і спраги і, як ти, не бачу сонячного світла. Потерпимо ще трохи! Згадай, яким безстрашним ти був на ярмарку Суєти – тебе не налякали ні кайдани, ні тюрма, ні навіть смерть твого друга. Тому з гідністю будемо нести наші страждання, щоб не осоромитися, що геть не личить християнинові.

Наступив ще один вечір, і коли велетень з дружиною пішли у відпочивальню, вона знову довідалася про пілігримів. Він відповів:

– Вони вперті негідники! Вони готові винести будь-які страждання, і не дивлячись на все будуть уповати на свого Володаря!

– Завтра вранці виведи їх у двір замку і покажи їм останки тих, хто піддався відчаю. Завір їх, що з ними буде те ж саме, бо вони залишаться тут назавжди.

Коли настав ранок, велетень вивів їх у двір, щоб за порадою дружини дати їм поглянути на останки загиблих.

– Дивиться, – сказав він, – ці люди були такими ж пілігримами, як і ви.

Весь день вони пролежали в темниці. Увечері велетень зі своєю дружиною знову заговорили про полонених. Чоловік зізнався, що дуже здивований тим, що вони все ще не впали у відчай.

– Мені здається, що вони живуть надією, – сказала дружина, – що хтось прийде врятувати їх.

– Нічого, завтра я розберуся з ними! – вирішив велетень. Але в цей самий час, близько півночі, обидва товариші стали на молитву і, не припиняючись, молилися до самого світанку.

Раптом Християнин радісно вигукнув:

– Який я ненормальний! Я лежу в цьому клятому підземеллі, хоча міг гуляти на свободі! Адже в мене в кишені ключ на ім’я Обіцяння, який неодмінно відімкне всі ворота замку Сумніву.

– О це щастя! – відповів Маю Надію. – Вийми його, брате, швидше!

Християнин вийняв із кишені ключа і негайно спробував відімкнути двері підземелля, які відразу ж відчинилися. Пілігрими вийшли, дійшли до дверей, що ведуть у двір замку, і тим самим ключем відімкнули їх. Нарешті вони дійшли до залізних воріт, де потрібно було докласти більше зусиль, проте ключ відімкнув і їх!

Вони занадто різко відчинили ворота, які при цьому сильно заскрипіли, і шум цей розбудив велетня. Він швидко схопився з ліжка, щоб пуститися за ними вслід, але раптом у нього почалися сильні судоми, і він не зміг рушити з місця.

Так вони щасливо вибралися зі свого ув’язнення і тільки тоді відчули себе в безпеці, коли покинули володіння велетня Відчаю.

Повернувшись до стежинки, вони разом стали обговорювати, як їм застерегти інших пілігримів від небезпеки потрапити в полон до велетня. Вони вирішили поставити на цьому місці камінь і зробити на ньому наступний напис: “Ця стежина веде до замку Сумнів, де живе велетень Відчай – ворог Царя Небесного, який прагне погубити всіх Його святих пілігримів”.

Багато хто, проходячи повз цей камінь, читав напис і таким чином уникав небезпеки.

Але що сталося із Самовпевненим? Ми залишили його, коли він впав до глибокої ями, сильно забився і знепритомнів. Отямившись вранці, Самовпевнений із великими труднощами зміг вибратись із пастки і без значних перешкод повернувся назад додому. Думки про те, щоб знову відправитись у подорож до Небесної країни, йому більше не спадало.

Попередній запис

ХРИСТИЯНИН І МАЮ НАДІЮ (Закінчення)

Вони голосно покликали двох товаришів, і пілігрими зупинилися. Після першого вітання старший з них, Світовласник, задав своє питання Християнинові і ... Читати далі

Наступний запис

ВІДРАДНІ ГОРИ

Пілігрими дійшли, не зупиняючись, до Відрадних гір, що теж належали Володарю тієї гори, про яку ми говорили раніше. Вони піднялися ... Читати далі