Боже, як це страшно: дивитися на страждання близької особи, і нічого, зовсім нічого, не могти для неї зробити!
Бо приходить хвиля, коли людина зробила все, що було їй під силу, щоби та інша, найдорожча особа, одужала. Коли вже покликала найкращих лікарів, витратила шалені гроші на найсучасніші ліки, взяла на себе всі можливі обов’язки, не полишаючи виконувати власні… І тоді приходить хвиля, коли вже не можна зробити нічого. НІЧОГО.
На жаль, ми не володіємо жодним даром оздоровлення.
Не можна зробити так, щоби хвороба – так, нехай так! – перейшла на мене, аби лише полегшало тій особі, аби вона так не страждала… Можна лише взяти за руку, сісти біля неї і просто бути поруч. І можна сильно-сильно любити, та все ж не вдасться зробити більше…
У Посланні до Галатів апостол Павло написав: «Носіть тягарі один одного» (Гал. 6:2). А тут ніяк не вдається! Адже я не можу стати цією особою, хоча дуже її люблю, хоча й ми є, як це написано у Святому Письмі, одним тілом. Та все ж не зовсім. На жаль, не фізично! Це було помітно багато разів: коли ми не могли порозумітися, коли ми сварилися, коли в когось з нас боліло серце, коли хтось з нас сумував, а інший у цей час не вмів повністю спів-відчувати. Бо на роботі був вдалий день, бо був добрий гумор… От і тепер це помітно особливо виразно, хоча душевний біль не можна прирівняти до реального, фізичного, болю найдорожчої особи.
Та знаєш що, Боже? Вона бачить мій біль. Страждаючи, вона думає про мене. Пробач мені, Господи, якщо я роблю надто зухвале порівняння: вона, так само, як Твій Син, коли страждав на хресті і думав про людей, пробачив своїх гонителів і назвав Марію матір’ю Івана; вона переживає і турбується тим, що відбувається зі мною. Вчора сказала мені, що в мене втома в очах…
Боже, хіба ж в ці дні не росте наше кохання? Воно стає глибшим, більш піднесеним, виходить на нові висоти?
Боже, лише благаю, дай і мені, і їй багато сили.
