Господи, як це добре, що прийшла бодай мить протверезіння! Я стаю перед Тобою, бо відчуваю, що піддаюся спокусі. Я не вмію панувати над власними бажаннями. Не вмію охолодити власні емоції. Цей момент – лише виняток. Я відчуваю, що мене несе течією. ТА Я ЗНАЮ, ЩО НЕ МОЖУ ЦЬОГО ЗРОБИТИ!
Боже, адже в мене є дружина. Сім’я, яку я люблю. Однак, я слухаюся власного тіла. Так, ніби мені в житті чогось не вистачає. Чого? Приємности скуштувати заборонений плід? Пригод? Почуття власної вартости? Молодости, яка вже не повернеться?
Господи, адже я зріла людина! Чому я не хочу цього визнати? Чому я не можу докласти зусиль, щоби відкрити у власному подружжі нове обличчя любови? Чому не хочу спромогтися на акт любови того, що добре знане? Чому мене так кортить блиск новизни?
Я ставлю невгамовні запитання, у них багато неспокою та емоцій. Я запитую Тебе. Я запитую СЕБЕ. Я запитую увесь світ, чому мені так сильно хочеться зрадити?!
«Милість та правда нехай не залишать тебе, прив’яжи їх до шиї своєї, напиши їх на таблиці серця свого» (Пр. 3:3) – такі слова я знайшов сьогодні в Книзі Приповідок. Колись Ти сказав їх дітям обраного народу. Сьогодні говориш їх МЕНІ.
А я хочу забути про вірність, бо… Можливо, мені видається, що я можу її скасувати, забути про неї, стерти в порох в ім’я… Власне, в ім’я чого? Окаянного бажання пережити пригоду, про яку навіть не знаю, чи вона справді буде пригодою? Жадання, яке кричить у моєму тілі? Чогось, що я надто легковажно хочу назвати коханням?
Господи, допоможи мені опам’ятатися. І додай мені відваги, щоби завершити це знайомство. Прошу тебе про чистоту, про чистоту погляду, щоб я побачив, який великий скарб маю у власній сім’ї. Невже я справді думаю, що варто ризикувати і втратити його?
