Господи, мені так незручно. Я соромлюся стояти перед Тобою і молитися після всього, що сьогодні трапилося.
Я посварився. Не поскупився на лайку та прокльони. Так, я лаявся і проклинав! Я, людина, яка на щодень дбає про чистоту мови, намагається бути делікатною в кожному слові, кричав і лихословив. Що зі мною трапилося?
Це дурне запитання. Я добре знаю, що трапилося. Адже це вже не вперше. І кожного разу я чуюся препогано. Та все ж не вмію уникнути чергової сварки. Сварки між двома особами, що КОХАЮТЬ ОДНЕ ОДНОГО… Хіба це не парадокс?
Так, мій Боже, любити ближнього – це найважче завдання з-посеред тих, які Ти дав людині на цій землі. Любити кожного дня, незалежно від настрою та самопочуття. Любити в кожній ситуації, незалежно від того, чи в мене є час, чи я кудись поспішаю. Любити попри все, навіть тоді, коли з інших уст злітають непотрібні слова, які ранять та калічать серце.
Зрештою, скільки разів я сказав зайве слово? І скільки разів потім не зумів зізнатися у власній помилці, перепросити, визнати свій гріх?
Мій Боже, Ти мене цінуєш. Дуже цінуєш, бо ж обдарував мене людиною, для якої я можу жити, з якою я повинен вчитися жити кожного дня, з якою мені жити аж до смерти… Ти мене цінуєш, якщо невпинно кажеш мені переборювати власну ницість в ім’я любови.
А це нелегко. І тому я дякую Тобі за це. Цей тягар любови (особливо в такі миті, як та, що трапилася кілька годин тому), ця внутрішня боротьба, яку потрібно вести зі собою, щоби втихомиритися, заспокоїтися, викинути зі серця образу – все це свідчить про те, що я СПРАВДІ Твоя улюблена дитина.
Сьогодні я вже не з’ясую, хто з нас мав рацію. Мені, як і завжди, видається, що я. Так було вже не раз – це відзивається моє самолюбство. Я більше не хочу про це говорити – це таке нице, таке… ДИЯВОЛЬСЬКЕ.
Тепер я повинен пригадати слова апостола Павла з Послання до Ефесян: «Сонце нехай не заходить у вашому гніві» (Еф. 4:26).
