Добре, що тепер, пізно увечері, у мене є трохи часу лише для себе. І саме в цю мить я приходжу до Тебе, мій Господи, бо відчуваю, що я на межі. Сьогодні я уявив, що вже завжди, до кінця моїх днів, я матиму для себе лише цей шматочок свободи, який дає мені кожен вечір, коли мої найближчі вже сплять…
Скільки років я ділю свій час з іншими?.. Аж не хочеться про це думати. І це безперервно. Адже важко брати до уваги ті короткі службові відрядження, чи кілька інших ситуацій, коли я на кілька годин або кілька днів віддаляюся від своєї родини. А крім цього – ми постійно разом.
Дуже довго це мені не перешкоджало. Мені здається (і за це, Господи, я Тобі дякую), що я їх просто любив. Завдяки любові, яку Ти дав мені, я не почувався обмеженим у своїй свободі, хоча частково я втратив її ще тоді, коли біля Твого вівтаря промовив «Так».
Боже, що я кажу? «Любив», «втратив»… Адже нічого не змінилося! Просто мені щораз більше років, і я почуваюся втомленим. Щораз частіше мене дратують їхній поганий настрій, невдалі дні, у мене щораз менше сили для того, щоби розуміти їхні клопоти, щораз менше мені хочеться цікавитися їхнім життям. От і діягноз.
Я його визначив, та все ж власними силами не можу вилікувати цю хворобу охололого духа, втомлених емоцій…
Господи, Ти, Який мав Свою земську Родину, доля якої зовсім не була ані простою, ані легкою, вдихни в мене силу Святого Духа. Дай мені Того, хто «утішає», Який дає змогу відкритися ближнім та все те, що вони приносять зі собою: на їхні радощі та смутки, ейфорію та втому, глупоту та мудрість настільки великі, що часом аж присоромлюють.
Бо інакше я не впораюся.
І ще прошу в Тебе дещицю рішучости, щоби, часом, я вмів просто, без зайвих докорів сумління, «піти в пустелю». Щоб я вмів просто, по-людськи, сказати своїм найдорожчим, що мені потрібно трохи відпочити, виїхати на кілька днів, насолодитися самотністю. Розмовляти лише з Тобою. Споглядати красу Твого світла. А потім повернутися до тих, кого я люблю найбільше у світі, і показати це їм щиро і невимушено.