Що ж я зараз відчуваю? Бачиш, Господи, я навіть не вмію цього назвати. І не хочу, бо навіщо? Щоб безконечно ятрити цю рану, яка ще свіжа і кривавить?
Мої друзі кажуть мені: «Забудь, вона не була тебе достойна. Як не та, то інша», або якісь інші банальні слова. Я знаю, що вони хочуть мені допомогти, та, водночас, я усвідомлюю, що сьогодні, тут і тепер, я просто не вмію отак думати про це.
Так, я знаю, що колись час, отой, що лікує рани, (о мій Боже, чергові банальні слова…) вилікує також мою рану. Можливо, колись я сміятимусь, згадуючи ці кілька місяців. Колись, колись, колись… Та тепер є сьогодні. А її біля мене немає, і вже ніколи не буде. Це я знаю точно.
Господи, чи Ти знаєш, чому мені так погано? Ти все знаєш. Та скажу ще оце, може мені хоч трохи полегшає… Недавно я почав розуміти, що попри всі відмінності, які мене так страшенно в ній дратували (а її в мені, напевно, ще більше), у нас були дуже подібні погляди на найважливіші справи: на віру, кар’єру, родину і психологію. І тоді я сказав собі: життя з нею буде захоплюючим!
Та про те, що нас різнило, я не думав. От вона і вирішила зробити це замість мене. Хто знає, може вона була мудріша за мене? Може, вона слушно передбачила, що в нас нема майбутнього?
Господи, колись Ти, послуговуючись пером апостола Павла, переказав людям, що любов – найважливіша. Тепер я вже знаю, що Ти мав на увазі. Вона найбільша так, як найбільшою з-посеред гір є та, яку найважче підкорити. А коли людина вже стане на верхів’ї, то мусить бути дуже обережною, щоб не впасти. Та коли людина підкорить цю вершину, то почувається трохи так, ніби Бог (вибач мені це порівняння)…
Либонь, Господи, ще не прийшов мій час насолодитися смаком вершини…
Боже мій, допоможи мені сьогодні, щоб я не перебував надто довго в цьому заціпенінні. Щоби мене не нищили чорні думки. Щоб я не згадував постійно те, що трапилося.
Господи, допоможи мені на цьому досвіді збудувати нову, тривалу конструкцію. Допоможи мені від сьогодні ЛЮБИТИ КРАЩЕ.
