Господи, я знаю, що, можливо, це вплив погоди, тиску, втоми, непереборної потреби відпочити, та нині мене особливо мучить одноманітність того, що мені доводиться робити.
Сьогодні я трохи роздумував над цим. І знаєш що, мій Боже? Я дійшов до вражаючих висновків. Бо, якщо добре подумати, то ціле життя людини – це суцільне пасмо одноманітности, яке лише де-не-де прикрашають якісь зміни. Добре, якщо ці зміни позитивні, радісні, яскраві. Та скільки разів монотонність життя раптом перериває страшна і трагічна подія? А потім вже немає одноманітности, є лише пряма похила, скочування в прірву, яка не має кінця-краю…
Чи Ти бачиш, наскільки чорні мої думки сьогодні?
Те, що людина може забувати про різноманітні малозначимі події кожного дня, які повторюються сотні разів, є Твоїм благословенним даром. Розмови про те, що сьогодні на обід, про планування кожного наступного дня, щоб усе встигнути, про погані слова, сказані через злість, роздратування, емоції, які аж киплять…
Також добре те, що ми робимо дуже багато справ, навіть не задумуючись над цим. Що було би з нашими головами, якби ми почали аналізувати кожну справу, кожне слово, кожну дію…
Так, Ти обдарував нас предивними захисними механізмами. Щоби людина надмірно не переймалася тією одноманітністю…
А знаєш що? У мене в голові саме промайнула одна думка. Я подумав, що кожен з цих нудних та одноманітних днів наближає мене до відпустки. До чергової річниці мого шлюбу. До свят, спочатку одних, потім наступних… А кожна неділя ясним блиском перериває цю сіру одноманітність. І ще є стільки ІНШИХ днів. Стільки очікувань та надій, які завжди приходять, а часом, навіть встрибують до швидкісного потягу нашого життя. Потягу, який видається сірим…
По-іншому просто не може бути – я пам’ятаю незвичайний вислів мудрого Проповідника, який стоїчно порівнює: «Час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати й час реготати, час ридати і час танцювати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись обіймів, час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!» (Проп. 3:2-8). Він знав, що, насправді, у світі немає аніякої одноманітности. У житті, яке Ти мені дав, Господи, постійно переплітаються події різного забарвлення. Кожного дня. От тільки ті дрібні кольорові події мусять вплітатися в сірувату тканину щоденности. Та на її фоні кожна більша відмінність, кожна пригода і свято, блищать особливо яскраво тоді, коли Ти, Господи, ощадливо їх дозуєш.
Чому мені так важко зрозуміти, що моє життя не може бути суцільним святом?
Свято без кінця буде там, де є моя найбільша надія. Я вірю в це, бо вірю Твоїм обітницям. Та поки що, на землі, я мушу змиритися з цією одноманітністю, бо саме вона, наповнена добром, стане моїм шляхом до неба.
