Мій Господи, цей світ дуже жорстокий і дуже нелюдяний…
Що ж такого «сидить» у нас, що в ім’я власного «я» ми можемо, спочатку спонтанно, а потім щораз систематичніше, затоптувати в багнюку гідність іншої особи?
Зазвичай, сценарій авантюри такий самий: спочатку в потоці слів лунає якесь гостріше слівце, спровоковане не надто розумною поведінкою, невдалим жестом чи словом. А потім пружина накручується. Стріли летять щораз частіше, з обох боків. І, врешті, співрозмовники вдаються до зброї важкого калібру: родина, предки, які передали в спадок хіба що дурість і ще кілька найгірших рис. А потім додаються аргументи ad personam: звинувачення в безсердечності, у дурості, у тому, що не маєш права говорити те чи інше, бо колись і так далі.
Так, мій Господи, я вже трохи оговтався. Я вже можу спокійніше думати. Тому не запитую, чому це трапилося зі мною, чому хтось мене так принизив. Я просто неприємно вражений цим темним, найогиднішим боком людської особистости.
І замислююся: це Ти його створив, Господи?
Боліло, навіть дуже боліло. Ті слова мали на меті, і це безсумнівно, ввести мене в цілковитий розпач. Довести, що я НІХТО, і звати мене ніяк, і ні на що добре я не здатен. Але ж це неправда!
І неправдою є те, що говорять розчаровані люди: що Ти, наш Отець і Сотворитель, сконструював нас покаліченими. Що Ти вписав у наш характер оце підле і низьке бажання принижувати інших.
Я знаю, що це не так. Апостол Петро застерігав нас: «Будьте тверезі, пильнуйте! Ваш супротивник диявол ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого» (1Пет. 5:8). Отож, злий дух майстерно прокрадається до серця в мить найбільшого ослаблення волі, коли людину переповнюють емоції, коли відзиваються образи, коли переважає втома чи стрес. І отак бавиться нами, скільки заманеться…
Господи, визволи нас від усякої скверни.
І дай мені заспокоєння після цієї отруйної дози приниження.
Оздоров мою повагу до людей.
Допоможи мені пробачити.
