Знову, вже вкотре, мене використали. Господи мій, я хочу Тобі це сказати, бо кожного разу, як трапляється щось подібне, я сумніваюся, чи ми справді створені на Твій образ і подобу…
Бо в людях є стільки агресії до інших, і вона вибухає в найменш очікуваний момент…
Бо не раз складається враження, що іншій людині достатньо приводу, щоби знищити, принизити, облити брудом ближнього свого… І стільки в її очах підступности, щоби не сказати – самовдоволення, коли вона зневажає своїх батьків, співпрацівника, підлеглого…
Бо сьогодні я сам відчув, як інколи комусь дуже хочеться показати іншій людині свою вищість, щоб якомога болючіше довести ближньому, що в цій конкретній ситуації він лише прохач, відвідувач, клієнт у найгіршому розумінні цього слова…
Звідки в людях береться ота відсутність доброї волі?
О, мій Боже, я знову потрапляю в пастку надмірного ідеалізму! Знову мені хочеться «грішників в ангелів перетворити». Чому я не вмію бути поміркованим, коли йдеться про оцінювання людей? Чому я знову опинився між наївністю та цілковитою відсутністю довіри? І чому, на лихо, мені знову не вистачає звичайного людського співчуття?
Так, я дуже цього прагну, хоча так само сильно намагаюся не допускати до себе думки, що люди мали би поводитися як автомати, особливо тоді, коли я звертаюся до них з проханням. Я маю право на те, щоби погано почуватися або бути в поганому гуморі, це ж зрозуміло, що в людини бувають «погані дні». У мене – так, але не в них… Вони повинні бути завжди і всюди виховані, люб’язні, сповнені розуміння, доброзичливі та безвідмовні.
Так, Господи, мені важко – навіть дуже важко! – наслідувати Твого Сина також у цьому: «А як бачив людей, змилосерджувався Він над ними, бо були вони змучені та розпорошені, як ті вівці, що не мають пастуха» (Мт. 9:36).
Тож сьогодні я прошу в Тебе крихту цього милосердя до людей, навіть тоді, коли хтось з них не матиме ані дещиці милосердя до мене.
