ЯРМАРОК СУЄТИ (Закінчення)

Пілігримів повели на суд. Судді стали їх допитувати: хто вони, куди йдуть і що вони роблять тут у такому незвичному одязі?

– Ми гості на цій землі і йдемо додому в нашу Небесну Батьківщину, – відповіли вони. – Ми нікого не образили, нічого не вкрали, тому нам абсолютно незрозуміло, чому з нами так неввічливо поводяться. Єдине, що ми шукаємо, це істину.

Суддям цієї відповіді було цілком достатньо, щоб прийняти їх за божевільних і звинуватити їх у тому, що вони хотіли викликати в рядах ярмарку смуту.

За це їх вирішили посадити в тюрму. Для цього їх, закутих у кайдани, повезли в залізній клітці через все місто. Натовп насолоджувався цим видовищем.

Пілігрими терпляче зносили всі образи, не віддаючи лайкою за лайку, а навпаки – благословляючи своїх мучителів. Нарешті деякі з присутніх, які не розділяли думок із натовпом, були зворушені їх упокоренням і любов’ю до тих, хто зневажав ними, вирішили заступитися за нещасних, гнівно засуджуючи насмішників. Лють натовпу в мить обрушилася на захисників. З усіх боків пролунали вигуки: “Ви такі ж злочинці, як і вони! Ви їх таємні союзники! Ваше місце поряд з ними! На шибеницю їх!”

– Але подивіться уважно на них, – стверджували заступники пілігримів. – Вони нікому не принесли жодної шкоди. Скромні, тихі і зовсім не схожі на злочинців. На нашому ярмарку можна знайти дуже багатьох, більш гідних ганебного стовпа, ніж ці двоє ні в чому не повинних людей.

Це була остання крапля, що переповнила чашу терпіння натовпу. Почалася колотнеча, били всіх і всім, вже не розбираючи, де свій, де чужий.

Між тим нещасні пілігрими знову з’явилися перед суддями, де їх звинуватили в порушенні порядку на ярмарку. Ухвалений вирок був жорстоким. На них наділи кайдани і водили по ярмарку для остраху всім тим, хто раптом надумає поспівчувати або заступитися за них. Християнин і Вірний з такою гідністю і з такою лагідністю винесли цю нову образу, що викликали ще більше співчуття деяких осіб на ярмарку. Це ще більш розлютило мучителів, і вони вирішили стратити обох пілігримів.

Пілігримів знову посадили в тюрму до закінчення потрібних приготувань до страти.

Тепер вони згадали слова свого друга Євангелиста, які збулися слово в слово, що ще більше зміцнило їх віру. Їм було абсолютно ясно, що подальший шлях зможе продовжити лише один з них. Вони запевняли один одного, що той, хто першим розстанеться із життям, першим скуштує від плоду блаженства, і кожен бажав, щоб смертний вирок випав на його долю. Потім вони поклали свої надії та Того, Хто краще за нас знає наші потреби і можливості, і терпляче стали чекати рішення своєї долі.

Був призначений день громадського суду над обома пілігримами. Суддя Богоненависник зачитав звинувачення:

“Ці люди – вороги тутешньої торгівлі. Вони внесли замішання і розлад до життя міста і зуміли за ці два дні завоювати серед жителів прибічників свого віросповідання всупереч закону правлячого князя”. Слово попросив Вірний:

– Я висловлював свою незгоду лише тоді, коли осквернялося ім’я Всевишнього. Будучи спокійним і мирним, я не міг викликати смуту і посіяти ворожнечу. Ті, хто послухав наші слова, переконавшись в їх істинності, стали від цього в моральному плані тільки чистіше. А що стосується вашого правлячого князя на ім’я Вельзевул, то він ворог нашого Господа, і я зневажаю його.

Усім бажаючим було запропоновано виступити і сказати слово на захист правлячого князя і спростувати виступ підсудного. Бажання виступити виявили три свідки: Заздрість, Забобон і Догоджання. Їх запитали, чи знайомі вони з підсудним на ім’я Вірний і що вони можуть сказати на захист свого хазяїна.

Першим виступив свідок на ім’я Заздрість:

– Милостиві панове! Я цього негідника знаю давно і готовий присягнутися, що він…

– Хвилинку! Свідок повинен спочатку присягнути… Присягнувши, Заздрість продовжив:

– Милостиві панове! Цей чоловік, хоча і носить таке благозвучне ім’я, насправді один з найпідступніших людей на світі. Він не шанує ні князів, ні народ, ні закон, ні звичаї, але використовує щонайменшу можливість, щоб нав’язати людям свої погляди, які він називає основними положеннями віри. Одного дня я особисто чув, як він запевняв, що християнство і звичаї нашого міста – абсолютно несумісні і тому ніколи не зможуть ужитися. Цими словами він засуджує не лише наші дії, що заслуговують на найвищу похвалу, але і нас самих.

– Чи можеш ти ще щось додати до сказаного?

– Звичайно, багато ще можна сказати, але боюся надокучити поважній публіці. У разі потреби, якщо свідчень інших свідків для виголошення смертного вироку виявиться недостатньо, я готовий доповнити свої.

Йому запропонували сісти. Суддя запросив наступного свідка, Забобона, і, наказавши поглянути на підсудного, попросив його надати свідчення на славу правлячого князя. Присягнувши за всіма правилами, Забобон приступив до справи:

– Милостиві панове! Ми з цим пройдисвітом не родичі, практично мало знайомі, і я зовсім не бажаю знайомитися з ним ближче. Але я переконаний у тому, що для нашого міста його погляди небезпечніші за чуму. Днями ми з ним розговорилися, і він не побоявся заявити, що наша релігія – ніщо і що така віра нас врятувати не може. З цього можна дійти висновку, що ми поклоняємося не істинному Богові, а хибному, живемо в гріху і тому будемо прокляті навіки. От усе, що я можу про нього свідчити.

Викликали третього свідка – Догоджання. Після присяги заслухали його свідчення.

– Шановні пані та панове! Підсудного я знаю дуже давно, і мені не раз доводилося чути його крамольні розмови. Він зневажливо відзивався про вельмишановного князя Вельзевула і його благородних друзів: лорда Тілесні Насолоди, лорда Марнотратство, лорда Марнославство, лорда Розпуста і про поважного сера Скупість. Він навіть мав нахабство стверджувати наступне: якби жителі нашого міста дотримувалися його віри, усім цим благородним і поважним панам довелося б покинути місто. Зухвалість його дійсно не знає меж! Цей негідник обізвав вашу ясновельможність безбожним мерзотником. Потік докор і обвинувачень вилив він на весь наш вищий світ.

Коли Догоджання закінчив свою промову, суддя звернувся до підсудного:

– Ти, відступник, єретик, зрадник! Чи чув ти, що ці чесні люди свідчать проти тебе?

– Дозвольте мені сказати декілька слів на свій захист! – звернувся Вірний до судді.

– Нікчемо! Ти не гідний жити! – у страшному гніві закричав суддя. – Ти заслуговуєш на смерть! Проте для того, щоб вся публіка могла оцінити мою великодушність, я дозволяю тобі говорити.

– По-перше, – почав Вірний, – що стосується звинувачення Заздрості. Якщо якесь правило, якийсь закон, звичай або навіть сам спосіб життя не визнає Слова Божого, то віра цього народу не має нічого спільного з християнством. Якщо я не правий, переконайте мене в цьому, і я готовий відмовитися від своїх слів. По-друге, у відповідь на звинувачення Забобону скажу, що для істинного поклоніння Богові потрібна віра в Нього. Віра без одкровення згори існувати не може. Які б форми поклоніння Богові не приймало, воно не може бути істинним, якщо воно не визначається Божою волею. Таке поклоніння неугодне Богові і не введе нас у вічне життя. І останнє. Хочу при всіх повторити думку, яку я висловив Догоджанню. І правлячий князь цього міста, і весь двір його більш гідні пекла, ніж життя в цьому місті. І нехай Господь буде милостивий до мене!

Тоді суддя звернувся до присяжних засідателів, присутніх у залі.

– Пани, присяжні засідателі! – почав він. – Перед вами сидить людина, яка дозволила собі порушити спокій нашого міста. Ви чули свідчення поважних свідків, а також відповідь самого підсудного. У вашій владі тепер стратити його або помилувати. Я вважаю своїм обов’язком спочатку ознайомити вас коротко з історією нашого карного кодексу. За часів фараона Великого, слуги нашого правлячого князя, був виданий закон, який свідчив, що в разі, якщо люди іншого віросповідання починали сильно розмножуватися, усіх новонароджених хлопчиків слід було топити у воді (див. Вихід 1). У дні царя Навуходоносора, теж служителя нашого князя, був також виданий закон: кожен, хто відмовлявся поклонятися золотому істуканові, мав бути кинутий у розжарену піч (див. Даниїла 3). Те ж саме було і в дні царя Дарія: хто наважувався закликати іншого бога, окрім нього, бо він вважав себе богом, мав бути кинутий у рів з левами (див. Даниїла 6). Бунтівник, який сидить перед вами, переступив ці закони не лише в думках, що вже достатньо для виголошення суворого вироку, але навіть на словах і на ділі. Закон, прийнятий фараоном, мав на своїй меті профілактику злочину. Якщо ми звернемося до двох інших законів, нам стане ясно, що ми маємо справу з людиною, яка обмовила нашу релігію, за що вона заслуговує на страту.

Присяжні засідателі віддалилися на нараду. От їх імена:

Сліпий, Падаючий, Злісний, Інтриган, Безпринципний, Необачний, Ворожий, Гордовитий, Брехун, Нещадний, Світоненависник і Невблаганний. Кожен з них висловив свою думку. У результаті вони вирішили визнати його винним.

Сліпий, головуючий на нараді, висловив свою думку першим:

– Ясно як день, що ця людина – єретик!

– Змести його, таку погань, з лиця землі! – сказав Падаючий.

– Правильно, мене навіть обурює його зовнішній вигляд! – підтвердив Злісний.

– Я ненавиджу таких людей, як він! – такою було думка Інтригана.

– Я з цим повністю згоден, він вічно чіплявся до моїх “принципів”, – підтримав його Безпринципний.

– На шибеницю його! На шибеницю! – ретельно зваживши всі за і проти, вирішив Необачний.

– Нікчема! – у серцях вигукнув Гордовитий.

– Усе моє єство повстає проти нього! – крикнув Ворожий.

– Він бродяга! – зміг нарешті висловитися Брехун.

– Для нього і шибениці мало! – сухо, навіть з відтінком задоволення, сказав Нещадний.

– Очі мої не бачили б його! – підстрибуючи на місці від нетерпіння, висловився Світоненависник.

– Ні за які скарби у світі я не зміг би примиритися з поглядами цього негідника. Він заслуговує на смерть! – закінчив дебати Невблаганний.

Одноголосно було вирішено стратити його.

Ретельно був продуманий план дій, щоб ні на йоту не відступити від букви карного кодексу цього міста. Спочатку його батожили, а потім відрубали голову. Так закінчив своє життя на цій грішній землі Вірний.

…Але я помітив, що за натовпом роззяв стояла ніким не видима вогненна колісниця, в яку були запряжені пара дивних коней. Тільки пілігрим випустив дух, як невидимі руки віднесли його до колісниці, і коні відвезли його під дивні звуки ангельських труб до Небесного Царства.

Християнинові Богом була уготована інша доля. Йому знову довелося повернутися до в’язниці. Але в ночі з’явився Ангел Господній, i, штовхнувши в бік розбудив Християнина, сказавши: “Встань швидше”. I ланцюги впали з рук пілігрима. I сказав йому Ангел: “Вдягни одяг твій та йди за мною”. Християнин вийшов i попрямував за ним, думаючи, що ба­чить видіння. Пройшовши пер­шу i другу сторожу, вони прийш­ли до залізної брами, що вела з міста, яка сама собою їм відчинилася: вони вийшли i пішли по дорозі віддаляючись від міста. Раптом Ангела не стало. Тільки тут Християнин зрозумів, що це було не сновидіння, а, що Господь послав Анге­ла Свого i звільнив його від рук мучителів. (див. Діян. 12:6-12)

Таким дивним чином пілігримові вдалося покинути це місто, і він попрямував далі до Небесного Царства.

Попередній запис

ЯРМАРОК СУЄТИ

Вони вже пройшли майже всю пустелю, коли Вірний, випадково обернувшись, помітив чоловіка, що наздоганяв їх, і негайно впізнав його. - ... Читати далі

Наступний запис

ХРИСТИЯНИН І МАЮ НАДІЮ

Проте недовго залишався Християнин на самоті. Його наздогнав один із жителів міста Суєта, який до глибини душі був зворушений стражданнями ... Читати далі