4:1-42 – Проповідування в Сихарі та в усій Самарії
Фрагмент Ів. 4:1-42, в якому йдеться про місію Ісуса в Сихарі (можливо, в сучасному Сихемі та Самарії), можна поділити на чотири частини: вступ (вв. 1-6), діялог із жінкою-самарянкою (вв. 7-26), діялог з учнями (вв. [27], 31-38) та зустріч із самарянами (вв. [28-30],39-42). Читач може помітити контраст між реакцією жінки-самарянки та інших самарян (чужинців і вороже налаштованих щодо юдеїв) та реакцією Никодима, ортодоксального юдейського провідника.
4:1-6 – Вступ
Ісусова місія в Самарії супроводжується усе зростаючою ворожістю фарисеїв, але фактично частиною Його місії є розкриття власної ідентичности та проголошення Євангелія всім народам: спершу – юдеям, відтак – самарянам і нарешті – елінам (які репрезентують поган: 12:20-26; пор. 4:44-54, нижче).
Вступна сцена в Самарії привертає нашу увагу до поняття дару (криниця, яку Яків дарував своєму синові Йосипу), а також до символічного змісту поняття «криниця». Ужите тут дієслово, що показує, як Ісус втомився від Своєї подорожі, також означає в НЗ місіонерську працю. Фізична втома від подорожі в спекотну полуденну годину та відсутність учнів, які пішли на пошуки їжі (в. 8), робить прохання напитися води природним. Подальший діялог із жінкою складається з двох частин: знання про Божий дар, який символізує «жива вода» (вв. 7-15), і знання про те, хто є Ісус (вв. 16-26). Вірш 10, так само як і весь текст у формі короткої проповіді, об’єднує обидві теми. Знання про те, хто такий Ісус, буде спонукати кожного попрохати «живої води».
Жінка-самарянка – важлива дійова особа цього діялогу. Юдеї вважали, що самаряни – це люди, одержимі бісами (пор. 8:48). Книга Сираха (50:25-26) гордує самарянами як народом. До жінок-самарянок було навіть ще гірше ставлення, адже вважалося, що вони мають місячні з народження (от. Nid. 4. 1), а отже, є ритуально нечистими за природою. Друга Книга Царів 17:5-21 пояснює походження самарян, а Єз. 4 розглядає причини ворожости між юдеями й самарянами. Якщо зіставити загальноприйняте ставлення юдеїв з описом моральної поведінки цієї жінки (в. 18), то стає зрозуміло, чому її бесіда з юдеєм Ісусом у звичайній ситуації була досить малоймовірною.
4:7-15 – Дар Божий
У цій розмові з жінкою Ісус спирається на її щоденний досвід, щоб передати Добру Новину. Тут ідеться про набирання води, про криницю, що походить із часів праотця Якова. Цей спадок предків надавав самарянам біблійної ідентичности, незважаючи на презирливе ставлення до них єврейських сусідів. Криниця, що поповнювалася з підземного джерела, була глибокою, а отже, з неї діставали живу (проточну) воду. Цю криницю Яків подарував своєму улюбленому синові Йосипу.
Водночас саме Ісус є улюбленим Сином Божим, Якого людство отримало в дар. Він є Божим представником, Який дає Божий дар «живої води», а це насамперед Святий Дух (7:37-39), і він є справжнім знанням Бога та самого Ісуса (17:3). Цей дар перебуває у вмістилищі, як і сам Ісус в Отцеві та Святому Духові (14:14,23), джерелах вічного життя й любови, на відміну від води з криниці, що показує тільки зовнішній бік життя і потребує відер та певних зусиль, аби набрати води (вв. 11,15).
4:16-26 – Хто такий Ісус
Жінку не вразила обіцянка Ісуса дати їй живої води, аж поки Він, незнайомий їй чоловік, юдей, не дає їй зрозуміти, що Він знає всі подробиці її приватного життя (вв. 17-18). П’ять чоловіків, з якими жінка мала стосунки, можна символічно розглядати як п’ять богів п’ятьох чужоземних народів Асирії, що оселилися в Самарії (пор. 2Цар. 17:23-41), або п’ять книг Мойсея, які були єдиною частиною юдейських Писань, що її визнавали самаряни. Ці символічні тлумачення не можуть затьмарити прямого значення п’ятьох чоловіків, адже саме так жінка це й зрозуміла (в. 29а). Ісусова обізнаність із таємницями її приватного життя вперше спонукає її відкритися до діялогу; зазначені обставини також переводять діялог у річище другої теми, а саме – теми ідентичности Ісуса.
Визнаючи, що Ісус є пророком, з огляду на Його обізнаність з деталями її приватного життя, жінка ставить Йому запитання, яким переймалися ізраїльські пророки, а саме: як правильно поклонятися Господу? Відповідь Ісуса у вв. 21-24 дуже здивувала жінку, адже жоден «ортодоксальний» юдей не насмілився би принизити значення Єрусалима як місця поклоніння так, як це зробив Ісус (пор. 2:1-3).
Ісус переносить акцент із місця поклоніння на саме поклоніння. Він переносить фокус із обрядів, що їх предки виконували в минулому, на те, що Отець зараз чинить у серцях, змінюючи всіх, хто вірно Йому служить. Господь внутрішньо робить вірних здатними правдиво поклонятися. Поклоніння в дусі й та в правді означає, що все життя християнина зорієнтоване на Бога. Ісус показує приклад, як здійснювати правильне поклоніння (в. 34). Слова Ісуса та переконливість, з якою Він звертається до жінки, мабуть, спонукали її поцікавитися, чи Ісус не є Месією, як Він натякав на те у в. 10а; таким чином, її прояв віри у в. 25 є дуже доречним. Ісус винагороджує цей її відкритий прояв віри і показує, що Він насправді Христос Месія.
Цей фрагмент свідчить про велике терпіння, смирення й тактовність, що їх демонструє Ісус, коли підходить до жінки і розкриває їй правду про те, хто Він насправді. Поважаючи її релігійні звичаї та традицій предків, Він не приховує від неї правди, що Бог може запропонувати для неї щось краще, адже Боже спасення людства, що історично прийшло через юдеїв, є його вихідним пунктом або початком (в. 22; Рим. 9:4-5), а не першопричиною чи джерелом. Спасення приходить лише від Бога. Щойно жінка переконалася, що Ісус – це Месія, вона негайно біжить до міста, аби поділитися Доброю Новиною зі своїми земляками та привести їх до Ісуса. (вв. 28-30).
4:[27],31-38 – Діялог з учнями
Учні Ісуса відіграють важливу роль у цьому епізоді. На основі в. 8 складається враження, що якби вони були присутні, то бесіда з жінкою-самарянкою могла б і не відбутися. Їхня реакція у в. 27 підтверджує цю здогадку. Вони дуже здивовані, побачивши, що Ісус розмовляє з жінкою; це пов’язано з тим, що правила, прийняті в культурному та релігійному середовищі, в якому вони зростали, забороняли їм навіть привселюдно вітатися з будь-якою жінкою, не кажучи вже про спілкування з жінкою-самарянкою. Вони вмовляють Ісуса скуштувати їжу, яку принесли з собою, можливо, щоб відволікти Його від того, «чого Він хоче від неї» (пор. в. 27).
Ісус, вислухавши, як Його учні переймаються проблемами з їжею, скеровує бесіду в інше русло, щоб розкрити їм Свою участь у Божому ділі, включаючи й бесіду з цією жінкою. Щоб досягти цієї мети та поспілкуватися з нею, Він використав її потребу зачерпнути води, як про це сказано у вв. 1-15. Причиною Свого існування Ісус вбачає те, що Він виконує Боже діло – діло спасення (пор. 17:4). До часу збору врожаю залишалося лише чотири місяці – і в буквальному, і метафоричному сенсі (в. 35). Метафора жнив передає символіку НЗ на позначення місіонерської діяльности учнів (пор. Мт. 9:37-38 // Лк. 10:2), але Божий план спасення не залежить від людських підрахунків. Урожай уже «доспів» в епізоді, коли самаряни приходять до Ісуса (в. 30).
Боже діло, яке Ісус звершує власноруч (4:34; 17:4), – це спасення. Після завершення цього діла розпочинаються жнива. Усі інші, включаючи учнів та майбутніх місіонерів, користаються плодами Його звершеного діла (в. 38). Їхня участь у місії приведення інших до Ісуса – це їхня винагорода (4:36; пор. 1Ів. 1:4). Бог Отець, Ісус та учні-місіонери радіють разом, адже жнива об’єднують усіх розпорошених Божих дітей в єдине Христове стадо.
Учення про споріднені ролі Бога Отця, Ісуса та учнів у місії проілюстроване у вв. 39-42. Сприйнявши Добру Новину від Ісуса, жінка-самарянка проголошує її всьому народові. Вони запрошують Ісуса побути з ними, і Він погоджується залишитися в них разом зі Своїми учнями протягом двох днів. Під час Його перебування самаряни відкривають Ісуса для себе. Вони вже не потребують посередництва жінки-місіонерки, щоб спілкуватися з Ним. Їхні особисті взаємини з Ісусом дають їм можливість усвідомити, що Ісус – це не лише юдейський чи самарійський Месія, а «Спаситель світу» (в. 42).
Ів. 4:1-42 містить ключ до розуміння Іванової богословської концепції і методу, застосованого для місії. Ісус із повагою ставиться до жінки й до всіх самарян, і саме це Його ставлення є викликом для всіх місіонерів, як і для цілої Церкви, щоб навчитися від нього застосовувати успішні місіонерські методи впливу. Вони полягають у тому, що місіонер повинен завжди брати до уваги реалії, традиції та повсякденні турботи людей, до яких звертається, проголошуючи Євангеліє. Справжня місіонерська робота повинна зруйнувати застарілі расові, статеві та класові розмежування між людьми. На етапі завершення місії євангелізовані люди мають зростати у вірі, як це сталося з жінкою-самарянкою. Вона стала дієвим апостолом для свого народу. Ісус покладався на неї, щоб вона донесла знання про Нього своєму народові, так само як Він покладався на Івана Христителя, щоб він розповів про Нього юдеям. Але як жінка-самарянка, так і Іван Христитель, виконавши свою місію, зникають з першого плану; так само повинні чинити всі справжні учні, місіонери та свідки Христові, щоб Ісус і Бог Отець перебували в кожному в усій повноті.
4:43-54 – Повернення до Кани Галілейської
Повернення до Кани Галілейської завершує перший цикл Ісусової місії (гл. 2-4). Він починався весільним бенкетом і завершується оздоровленням недужого сина царського урядовця. Той урядовець швидше за все не був юдеєм, а римським громадянином (пор. Мт. 8:5-13 // Лк. 7:1-10). Якщо він не був юдеєм, Іван, таким чином, завершив перший цикл опису дружелюбної реакції на дії Ісуса в колах юдеїв, самарян і язичників. Певний інтерес у цьому фрагменті викликає шлях зростання віри цього урядовця в Ісуса після зцілення його сина (в. 50), що увірував в Ісуса разом зі своїми домочадцями (в. 53).
