3) Духовне та інтерпретативне Євангеліє
Дібраний матеріял записаний таким чином, що кожна ідея тут набуває яскравого значення. Євангеліє від Івана отримало назву «духовне» завдяки його інтерпретативній природі ще з часів Климента Олександрійського (Євсевій, Hist. Ессl. 4. 14. 7), а в наш час його називають також «богословським Євангелієм». Це зовсім не означає, що воно не містить достатньо історичних фактів. Однак це означає, що Іван більше, ніж автори синоптичних текстів, зосереджується на богословській історії. Євангелист ставить за мету дати читачам глибоке богословське розуміння особистости та місії Христа, щоб після прочитання Євангелія вони присвятили своє життя Ісусові, як це зробили Його перші учні (пор. 6:67-69). Це Євангеліє є духовним, тому що і його наратив, і головна думка отримали натхнення від Святого Духа, якого послав нам Ісус, щоб вести учнів до розуміння істини про Нього та Його вчення у всій повноті (16:13). Читачі цього Євангелія, що жили в давнину, так само як наші сучасники, потребують присутности Святого Духа, щоб зрозуміти євангельське послання.
Інтерпретативну структуру Євангелія можна розглядати в трьох напрямках:
- євангелист пропонує пряме тлумачення вживання певних єврейських слів (пор. 1:38,41,42; 4:25; 20:16) та значення подій і висловів (2:11; 4:9; 11,52).
- євангелист запрошує читача уважно придивитися до того, як Ісус та Його слухачі розуміють одне одного. Такі особливі риси стилістики Євангелія від Івана, як принцип двозначности (double entendre) та іронія, про які вже йшлося раніше, тут також присутні.
- кожен наратив про один із «знаків» Ісуса супроводжується дискурсом, в якому автор розкриває повне значення цього знака (пор. гл. 5; 6; 9; 11).
Разом із цим Євангеліє не говорить про доручення Ісуса Своїм учням хрестити (пор. Мт. 28:19), також воно не містить опису Таємної Вечері (пор. Мт. 26:17-35; Мр. 14:12-31; Лк. 22:7-38). Замість того Ісус підкреслює есхатологічну важливість хрещення для кожної людини, яка прагне ввійти в Царство Боже (3:5-8), та обов’язковість споживання Його тіла й крови як умови отримання життя вічного (6:53). Прощальна промова Ісуса до учнів у гл. 13 замінює опис встановлення Пресвятої Євхаристії, якою Ісус продемонстрував найвищу любов у служінні Своїм учням аж до самої Своєї смерти (13:1-11). Послідовники Ісуса отримують заклик не лише причащатися тіла й крови Ісуса, але, у свою чергу, стати хлібом життя для інших (13:34-35). Ось це і є найглибший і найповніший сенс Пресвятої Євхаристії.
4) Визнання ролі жінок
Іванове Євангеліє, так само як Євангеліє від Луки, підкреслює особливу роль жінок. Цей факт вартий ще більшої уваги з огляду на те, що окремі богослови схиляються до думки, що Євангеліє було написане наприкінці І ст., коли почали розвиватися тенденції «первісного католицизму», що применшували роль жінки в Церкві (пор. 1Тим. 2:11-15). Зважаючи на селективний метод викладу матеріялу в Івановому Євангелії, вражає те, що в ключових ролях тут виступають саме жінки, у 2:1-11; 4:1-42; 11; 12:1-8; 19:25-27; 20:1-18. До цього переліку можна додати фрагмент 8:1-11, хоч сучасні біблісти розглядають його як пізніше доданий до оригінального Іванового Євангелія. Важлива роль жінок буде розглянута в другій частині нашого коментаря.
5) Значення місії
Іванове Євангеліє виявляє особливий інтерес до місії учнів Ісуса, хоч цей інтерес проявляється в такому ж режимі полемічного дискурсу, як і розкриття ідентичности Ісуса. Місія як така в цьому Євангелії переважно дотична до місії Ісуса, посланого у світ Богом на знак Його безмежної любови до людей (3:16). Цей посланий і є невичерпним джерелом усіх благословень, про які говорить Євангеліє. Ісус єдиний має повноваження діяти від імени Господа, і не існує жодних попередників чи наступників Його місії. Усі пророки, що проголошували волю Господа в Старому Заповіті, змальовані як Його свідки чи як такі, що торували шлях для Нього, та останній у цій когорті – Іван Христитель (5:33-35). Про Нього написано в Мойсея і в Законі (5:46), Писання свідчать про Нього (5:39), Авраам був сповнений радости побачити день Його (8:56). Він єдиний об’являє нам Бога (1:18; 17:1-3) через страждання, смерть та воскресення (пор. 3:14-15); Він притягує всі народи до Себе (12:32,34). Як писав апостол Павло, Господь примирив світ із Собою через Христа (2Кор. 5:18-19).
Євангеліє передбачає, що до цієї місії мають долучитися послідовники Христа. Оскільки лише Ісус виконує й завершує план спасення, всі Його учні є женцями урожаю цієї місії (4:34-38). Їхня участь у місії розглядається як жнива, а не сівба, і вже в самій цій роботі передбачена нагорода для них. Отже, Ісуса в жодному разі ніхто не може замінити в самій спільноті вірних, бо саме Він продовжує надихати й підтримувати таких вірних нести ці вічні плоди в Ньому (15:1-17; 21:1-14). Якими б не були функції будь-кого з учнів у межах спільноти, вони несуть у собі знак любови та вдячности за спасення і за ті благословення, що їх вони особисто отримують від Ісуса, чи за привілеї, що надають їм право поширювати Його любов аж до самої смерти (пор. 21:15-19).
Така перспектива місії притаманна лише дискурсу Івана. Можливо, його спонукала поведінка деяких послідовників Христа, які вважали, що раз вони вже стали Божими дітьми (1:12-13), то вже не потребують Ісуса як безпосередньої дороги до Бога. Чи, можливо, вони спокусилися на славу тієї ролі, яку відігравали в місії, як це робили ті, про яких писав Павло у своїх посланнях (пор. 2Кор. 11:12-15; 12:11; Гал. 2:6), або ті, що самі встановлювали закони у своїй спільноті, як-от Діотреф (3Ів. 9-10). Концепція Івана вбачає в Ісусові найпершого і найголовнішого місіонера, а учні є лише плодами Його місії. Центральне завдання місії Ісуса – дати життя вірним і зібрати усіх загублених дітей Божих (10:10; 11:52). Церква сьогодні позиціонує себе такою, що існує для виконання цієї місії. Якщо місію розглядати під кутом Іванового бачення, таке визначення передбачає дуже важливі завдання для християн.
