1) Богословська концепція Євангелія від Івана
Центральне запитання, яке ставить автор Євангелія і на яке він дає відповідь: хто такий Ісус? Від цього запитання залежить передбачувана реакція читача (пор. 20:31) на таємницю Ісуса та Його життєдайну місію (пор. 4:10). Іван дає відповідь на запитання, проголошуючи, що Ісус є Христос, Син Божий. Христос – це довгоочікуваний юдейський Месія, через якого усі обітниці, дані Авраамові та юдейському народові, мають бути виконані. Інші тексти НЗ констатують ті самі реалії, тільки по-своєму (пор. Дії 4:12 та Кол. 1:17-20), але Євангеліє від Івана демонструє унікальне розуміння цієї теми, проголошуючи Ісуса Христом, оскільки Він є єдинородним Сином Божим (а не усиновленим) (пор. 1:18), що також є Богом і рівним Богові (пор. 1:1-2; 5:18; 8:58; 10:33,36; 19:7; 20:28).
Син Божий став людиною (1:14), щоб об’явити славу Отця (1:18), дати повноту життя (10:10), зібрати докупи розкиданих Божих дітей (11:52) Своєю смертю на хресті (19:30). Богословська концепція Івана тут відповідає концепції Павла, який проголошує, що Господь у Христі примирив Собі світ (2Кор. 5:18-19; пор. Кол. 1:19-20). Усі діяння та висловлювання Ісуса – це слова і дії Бога (пор. 14:9-11), євангелист постійно називає Бога Отцем, а Ісуса – Сином (якщо висловлюватися сучасною термінологією, це батьківсько-синівські стосунки).
Послідовник Ісуса отримує вічне життя не лише завдяки тому, що він пізнав Ісуса і залишається з Ним (17:3), але й завдяки тому, що він підтримує тривалі та плідні особисті стосунки з Ним (15:1-17). Це знання він отримує завдяки вірі в Ісуса, запрошуючи Його прийти в своє життя. Через цю віру Ісус дає право кожному стати дитиною Божою (1:12-13). Приймаючи Ісуса, ми приймаємо Його любов, і такою любов’ю любимо один одного аж до готовності віддати своє життя за інших (13:34-35; 15:12-13). Ця любов укорінена й виплекана Божою невичерпною безкорисливою любов’ю до світу (3:16). Божа любов стала причиною того, що Ісус воплотився в людське тіло, щоб дати вічне життя усім, хто увірує в Нього.
Перша частина Євангелія (гл. 1-12) розкриває божественну месіянську ідентичність Ісуса. Дискурс, присвячений прощанню Ісуса з учнями (гл. 13-17), детально пояснює важливість Його ідентичности та місії та пов’язаних із ними місця й ролі Його учнів. Його страждання, смерть і воскресення, що їх Євангеліє розглядає як прославу Ісуса (гл. 18-20), є тими вирішальними подіями, які доводять Його ідентичність як Бога і дарують вірним плоди Ісусової життєдайної місії: дари Святого Духа, що дають можливість народитись від Бога (3:3-8; пор. 20:17) і стати живим свідком Ісуса (14:26-27; 21).
2) Полемічні аспекти Євангелія від Івана
Основною рисою цього Євангелія, яку ми не завжди розпізнаємо в синоптичних Євангеліях, є його полемічність. Ця риса зумовлена самою природою проблеми, яку розглядає Євангеліє. Оскільки євангелист ставить за мету довести, що Ісус – це Христос, Син Божий, це означає, що дана теза викликала сумніви або її потрібно було підкріпити відповідними свідченнями, щоб переконати й запевнити читачів. Євангелист виконує це завдання не за допомогою проповідей – він презентує читачам Ісуса як особистість, показуючи Його дії в різних життєвих ситуаціях. Отже, коли Іванова авдиторія спостерігає за Ісусом, Який доводить істинність Своїх аргументів і провадить дискусію з юдейськими опонентами, цей процес нагадує перегляд відеофільму на екрані, а автор ніби запрошує своїх читачів протягом його перегляду побувати в ролі присяжних. Уважно заслухавши справу, присяжні повинні зробити власні висновки, що ґрунтуються на очевидних доказах, які вони почули чи побачили, та визначитись на користь Ісуса, повіривши Йому. Ситуація, однак, не схожа на розгляд справи в сучасному суді, оскільки рішення цього суду присяжних не є неупередженим, воно має довготривалі наслідки для того, хто його ухвалює (пор. 9:41; 5:22).
Аргументаційний характер Євангелія від Івана проявляється уже з самого початку, з прологу (1:1-18), і досягає своєї кульмінації в епізоді, коли Ісус опиняється під судом первосвящеників та Пилата (гл. 18). Саме тому, що Ісус є Христос (Месія), значення всіх інших месіянських постатей, яких можна було сприйняти в ролі месії, тут применшене. Йдеться про такі основоположні для юдейського народу фігури, як Іван Христитель (1:6-8,15,19-36; 5:33-36), Мойсей та Закон (1:17; 5:45-47; 9:28-33), Авраам (8:52-59) і навіть богообраний народ, представникам якого як цілості приписували божественні прикмети (10:34; Пс. 82:6). Воскресення Христа підтверджує, що, незважаючи на те що Ісус, на перший погляд, програє справу і засуджений на смерть, рішення суду слугує лише для безапеляційного підтвердження статусу, на який Він претендував (пор. 20:8. 28).
Хоч цей підхід домінує в четвертому Євангелії, подібні приклади трапляються також і в синоптичних Євангеліях, наприклад, у фрагменті, де Ісус наводить аргументи про те, що Христос не може бути сином Давида, оскільки Давид називає Його Господом (Мт. 22:41-44 // Мр. 12:35-36 // Лк. 20:41-43). У Діях апостолів (2:34-35) Петро також доводить, що Давид не міг звертатися до себе самого в молитві словами Пс. 16:8-11 та 110:1, а лише до Ісуса, якого Господь воскресив із мертвих.
За цими дискусіями приховане прагнення євангелиста переконати читача повірити в Ісуса. Це прагнення також пояснює чому, на відміну від синоптиків, Ісус у Євангелії від Івана більше повідомляє про Себе за допомогою фрази «Я є» (хліб життя, 6:35; світло світу, 8:12; двері для овець, 10:7; добрий пастир, 10:11; воскресення і життя, 11:25; путь, істина і життя, 14:6), ніж говорячи про Царство Небесне. Безперечно, Ісус Христос та Царство Небесне – це нероздільні поняття, адже Христос – головний виконавець, який безпосередньо допускає в Царство Небесне, бо Він є втіленням цього Царства.
