Щоб передати головну думку, в Євангелії від Івана використано численні літературно-стилістичні засоби. Для того щоб читач отримав найповнішу і найкориснішу інформацію про ці засоби, нижче ми подаємо перелік найвиразніших із них.
а. Класичні риторичні ознаки
Риторику ще за античних часів вважали мистецтвом персвазії; вона навчала принципів ведення дискусії з опонентом у судовому засіданні, щоб переконати авдиторію чи спростувати претензії сторони обвинувачувана. У своїх намаганнях переконати читача увірувати в Ісуса євангелист застосовує всі принципи риторики. Однією з найпомітніших характерних рис є диспут. Автор досить часто змальовує сцени, в яких Ісус вступає в дискусію зі Своїми опонентами та спростовує їхні претензії щодо Нього. Цей принцип найяскравіше виражений у гл. 5-10, де Ісус постійно дискутує з юдейськими лідерами, особливо коли заявляє, що Він – Син Божий, а отже, рівний Богові (5:16-18), і навіть заходить так далеко, що претендує на божественне ім’я (8:58). Зазначені принципи ведення дискусії, притаманні судовому процесу, пояснюють широкий ужиток у цьому Євангелії численних термінів судової риторики:
- Свідоцтва про заяви Ісуса (напр., 5:31-40; 14:26-27). Ці свідоцтва доводять правдивість заяв, які Він робить про Себе, чи заяв інших людей про Нього.
- «Знаки», які демонструє Ісус (напр., 2:11,18,23; 6:2,14,26,30; 7:31; 9:16; 11:47; 12:18,37; 20:20). «Знаки», які також називаються «ділами» (5:36; 7:21; 9:3; 10:25,32,37-38; 14:10-12; 15:24), складають цілісну, доказову базу Ісусових заяв про Його онтологічне Боже синівство. Очевидно, інформація, пов’язана з цими знаками, не залишає місця для неправильного розуміння їхньої природи та Божого походження (напр., воду, яку згодом було перетворено на вино, використовували для очищення, а не для пиття, 2:6; хворий на параліч перебував у такому стані протягом тридцяти восьми років і вважався невиліковним навіть у таких чудесних обставинах, 5:5,7; сліпець, який став зрячим, був сліпий від народження, 9:1 (це було щось нечуване в історії людства, 9:32); Лазар, якого Ісус воскресив із мертвих, помер, і його тіло перебувало в гробниці впродовж чотирьох, а не трьох звичайних днів (11:39). Найпереконливішим із усіх цих знаків є воскресення (пор. 2:18-22; 20:28-30).
- Ще одна група лексичних засобів, пов’язаних зі сферою судочинства, стосується засудження, покарання (пор. 3:17-19; 5:22,24,27,30; 7:24,51; 8:15,16,20,50; 12,31.47.48; 16,8,11), звинувачення (пор. 5:45; 8:6; 18:29) і навіть говорить про Святого Духа як Заступника та Утішителя (14:16,26; 15:26; 16:7). У цих останніх прикладах атмосфера судочинства пов’язана не лише з постаттю Ісуса, але також із фігурами Його учнів, до яких після Його вознесення світ буде виявляти таке саме ставлення (гл. 14-16).
- В інших обставинах (а саме, коли дискурс не належить до категорії судочинства) євангелист застосовує персвазивні риторичні засоби, що обґрунтовано й наочно пояснюють вчення (напр., 3:3-21; 4:31-38,39-42; гл. 13-17) через філософський наратив, характерними ознаками якого є заклик і персвазія (напр., 4:7-26). Інші риси риторики, розкидані по всьому тексту Євангелія, передбачають вживання прийомів у формі гомілетичної персвазії, драматизації з емоційним, естетичним, художнім наповненням (драму вважали служницею риторики в еліністичних школах) та сам підбір матеріялу Євангелія (20:30).
б. Принцип непорозуміння та іронія
Незважаючи на те що ці дві риси тісно пов’язані між собою, їх можна розглядати як протиставні. Застосовуючи принцип непорозуміння, Ісус використовує концепт, що має як пряме, так і духовне чи переносне значення. Його співрозмовники розуміють значення винятково в прямому чи буквальному сенсі, тоді як Ісус має намір донести духовне значення (напр., Храм, 2:19-21; народження згори 3:3-8; жива вода, 4:10-15; Ісусова їжа, 4:31-34; хліб, що з неба сходить, 6:32-34; відхід Ісуса, 7:33-35; рабство і свобода, 8:31-36; Лазар заснув, 11:11-12; його воскресення, 11:23-24; путь до Отця, 14:4-6). У кожному випадку принцип непорозуміння дає змогу Ісусові дати подальше пояснення духовного та переносного значення, яке Він мав на увазі.
Водночас на прикладах іронії автор демонструє, як співрозмовники Ісуса виступають проти Нього, маючи намір зробити це в принизливому чи саркастичному тоні або неадекватно змальовуючи Його ідентичність, хоч читачеві відомо, що ці твердження є більш імовірними чи значущими, ніж мовець має намір донести чи розуміє (напр., учитель від Бога 3:2; більший за Якова 4:12; більший за Авраама 8:53,57-58; вмерти за народ, 11:49-51; Ісус є цар, 19:3,14,19,21). За допомогою іронії євангелист довіряє читачеві як комусь втаємниченому, що вже має певні знання про справжню ідентичність Ісуса, такі таємні знання, яких безпосереднім співрозмовникам Ісуса бракує.
