«Якщо не побачу на руках Його рани від цвяхів і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю» (Ін. 20:25), – скільки ж критики було адресовано з того часу в бік апостола Фоми! Як же він міг після стількох чудес, свідком яких він був, не увірувати у воскресіння Христове?! Адже Христос постійно наголошував на тому, «що Сину Людському належить багато постраждати, і відцураються від Нього старійшини, первосвященики та книжники, і буде вбитий, і на третій день воскресне» (Мк. 8:31). Проте, як виявилося, ці слова Фомою не були сприйнятті всерйоз…
Якщо вже мова пішла про апостола Фому, який для багатьох людей став символ невірства, то слід згадати інших апостолів. Так жінки, які «дуже рано, в перший день після суботи, прийшли до гробу» (Мк. 16:1) і дізналися від ангелів про воскресіння Христове, «повернувшись від гробу, сповістили про все те одинадцятьох і всіх інших… І здалися їм слова їхні неправдивими, і вони не повірили їм» (Лк. 24:9,11). Лише Петро (у версії апостола Луки), вирішивши на власні очі переконатися в правдивості жіночих слів, «побіг до гробу і, нахилившись, побачив самі тільки ризи, що лежали, і пішов назад, дивуючися з того, що сталося» (Лк. 24:12). Отже і Петро не повірив, не сприйняв всерйоз Христових слів про воскресіння…
Але і жінки, що першими дізналися про воскресіння Христове, спочатку не мали віри. Пригадаймо, що сказали їм Ангели біля гробниці: «Чого шукаєте Живого між мертвими? Нема Його тут, Він воскрес. Згадайте, як Він говорив вам, коли був ще в Галилеї, кажучи, що Синові Людському належить бути виданому до рук людей-грішників, і бути розп’ятим, і на третій день воскреснути. І згадали слова Його» (Лк. 24:5-8). «І згадали слова Його» – отже і жінки-мироносиці спочатку не сприйняли Христових слів. Сталося це лише згодом.
До цього списку варто додати решту Христових учнів, зокрема двох, що прямували того знаменного дня від Єрусалима до Еммаусу, і до яких по дорозі пристав воскреслий Христос. Адже ця двійка учнів теж не увірувала в Христове воскресіння, на що почули від Нього: «О нерозумні і мляві серцем, щоб вірувати в усе, про що говорили пророки! Чи не так же належало постраждати Христу й увійти в славу Свою?» (Лк. 24:25,26). Отже, іспит на віру у воскресіння всіма Христовими послідовниками і послідовницями був провалений!
Тут самий раз згадати про себе. Багато хто переконаний, що на місті Христових учнів (і учениць) вчинив би інакше: був би твердо переконаний у Христовому воскресінні, за жодних обставин не покинув у скрутну хвилину Спасителя напризволяще, коли Той фактично залишився на самоті… Прямо, як апостол Петро, що цілком щиро заявив: «Господи, з Тобою я готовий і у в’язницю, і на смерть іти» (Лк. 22:33)… От лише під час подібних міркувань не забувайте, що невдовзі той самий Петро тричі протягом короткого періоду часу зрікся улюбленого Учителя. І від подібного перебігу подій не застрахований абсолютно жоден: «Усе це сталося з ними як приклади, а написано для повчання нам, які досягли останніх віків. Тому, хто думає, що він стоїть, нехай бережеться, щоб не впасти» (1Кор. 10:11,12).
«Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам» (Мф. 28:19,20), – цей Христовий наказ Його учні-апостоли (як і учениці) виконали. Багато хто з них заради цього поклав власне життя, зазнавши мученицьку смерть. Вони зробили те, на що більшість критиків їхнього «невірства» просто не здатні. І загалом, про яке місіонерське служіння може йти мова, якщо більшість цих самозваних критиків живе так, що Христос начебто зовсім не жив, вже не кажучи, що Він воскрес.
Редакція сайту
Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
Самозвані критики
Ваш коментар: