22:24-38 – Прощальна промова
Ісус навчає сумирности (22:21-30). Коли Він докладав енергійних зусиль, щоб підготувати думки учнів до Своєї смерти та її значення в Божому плані, вони зайняті суперечкою про те, як поділити обов’язки в месіянському царстві, що, на їхню думку, мало от-от настати. Спершу вони цікавляться тим, хто займатиме основні владні посади. Егоїстична амбітність завжди засліплює перед божественною метою. Корислива амбітність завжди призводить до духовної зарозумілости та нетолерантности. Себелюбство й жага влади політиків і тиранічних олігархій по всьому світу відповідальні за політичну нетолерантність, переслідування, гноблення та репресії опонентів. Це символізує поведінка учнів після вечері. На відміну від Ісуса, вони розглядають посади очільників як засіб для того, щоб панувати над рештою громадян, а не як засіб вірного та жертовного служіння людям. Таке відбувається навіть у Церкві. Два послання Павла до коринтян і послання до галатів виявляють, що і в первісній Церкві тривала боротьба за владу. Ця проблема залишається актуальною до сьогодні.
Лука подав Ісусову реакцію на зарозумілість учнів у формі промови після вечері (22:24-38). Вона має певну подібність до теми промови, виголошеної під час попередньої трапези в 14:7-35. Цю промову виголошено одразу по суперечці, яка виникає між учнями після того, як Ісус оголошує, що Його видасть хтось із них (22:21-24). Цю суперечку може розв’язати лише дар Божого смирення (22:25-30). Ісус вважає, що та егоїстична амбітність, яка плутає велич із владою, а честь – із визнанням, є земною і поганською (22:25-26). Наш світ найбільше потребує служіння, а не суперечок про першість. І все ж, коли Він установить Своє царство, учні будуть правити з Ним і судитимуть дванадцять поколінь Ізраїля. До того часу більший між ними має служити найменшому (22:26-27). Це принцип, який відрізняє Боже царство від олігархій того часу.
22:31-34 – Попередження Симонові
Ісус попереджає Симона: «Симоне, Симоне, ось сатана жадав вас, щоб вас пересіяти, мов ту пшеницю». Заслуговує на увагу те, що грецьке слово на позначення «ти, ви» у фразі «сатана жадав вас, щоб вас пересіяти» використано в множині, і це вказує на те, що Ісус має на увазі, що сатана наставав щодо всіх дванадцятьох апостолів. Коли Ісус далі каже: «Я ж молився за тебе, щоб не зменшилась віра твоя; ти ж колись, як навернешся, зміцни браттю свою!», грецьке слово на позначення «ти, ви» в обох випадках використано в однині. Таким чином, Петра чітко виокремлено з решти його побратимів як того, за якого Ісус молиться, щоб його віра не послабла, отож, після його покаяння він буде здатний утвердити решту учнів, аби вони могли протистояти сатані. Найкращий спосіб зрозуміти цей текст – припустити, що він передбачає, що Петро відречеться від Ісуса, але також те, що пізніше молитви Ісуса за нього переможуть і Петро покається та справді буде утверджувати інших. Відповідь Петра Ісусові є жалюгідно самовпевненою: «Господи, я з Тобою готовий іти до в’язниці й на смерть!». Падіння самовпевненого Петра залишається сильним застереженням кожному з нас, хто буде зарозуміло покладатися на власну силу, щоб витримати бурі спокуси.
Чому Ісус довірив очільництво самовпевненому учневі, який, як Він знав, зречеться Його тричі до світанку, є таємницею. Мабуть, у Петровій вірі було щось таке, що, Ісус усвідомлював, можна було утвердити молитвою і що, своєю чергою, дозволило б Петрові утверджувати віру інших. Імовірно, це було Петрове визнання Ісуса як слуги-помазаника Божого (9:20). Лише після Ісусових страждань, смерти, поховання та вознесення (пор. Іс. 52:3-53:12) повна сила його віри переінакшила Петра і перетворила нестійкого рибалку на апостола, яким він став.
22:35-38 – Калитка, торба та меч
Цей фрагмент присутній лише в Євангелії від Луки. Ісус нагадує учням про попередню місію, коли вони у вірі покладалися лише на гостинність і були всім забезпечені (10:1-12). Тепер учням варто очікувати на неприязнь опозиції і доведеться забезпечувати себе самим. Ісус використовує меч як ілюстрацію тяжких часів попереду та тієї ворожости, яка незабаром сягне кульмінації в схопленні та розп’ятті Ісуса. У цьому соціяльному контексті лише ситуація з серйозними труднощами може змусити людину продати свою одежу (22:36), оскільки це джерело тепла для людини під час подорожі і вдень, і вночі.
Цей фрагмент точно описує критичну ситуацію, в якій опинився Ісус в останню ніч. Згадка про меч стала джерелом суперечок. Звісно ж, Ісус не бажав, щоб учні відбивали Його від нападників за допомогою збройного конфлікту чи поширювали Євангеліє із застосуванням сили. Це пряма антитеза Ісусовому служінню (пор. Лк. 6:27; Мт. 5:9). Зазначене висловлювання також не має нічого спільного зі збройним протистоянням несправедливості, хоча Ісус чітко навчав, що злу потрібно рішуче протистояти. Замість того щоб брати до рук бойову зброю, як це зробили зилоти, Ісус наголошував на розвитку наполегливости, яка б зробила їх охочими радше віддати свою останню власність, аніж здатись у боротьбі за царство Боже. Не варто й казати, що ця заява не дає Церкві права здійснювати тиранічну світську та духовну владу над людством. Це було б жахливим неправильним тлумаченням апостольської місії служіння, до якої закликано Церкву як тіло Христове.
Згідно з Євангелієм від Луки, описана ситуація постала як звершення передбачення Іс. 53:12 (Лк. 22:37). Ісуса представлено як Отрока YHWH, якого буде зараховано до злочинців. Це станеться, коли Його схоплять, наче Він розбійник (22:52), і розіпнуть зі злочинцями (23:32). Ісусова відповідь «Досить!» виявляє цілковиту неадекватність людських засобів у протистоянні виклику сатанинських сил. Потрібне духовне переозброєння, щоб постати перед ворогом.
