Спочатку, до створення людини, одні тільки води славили Всевишнього.
“Сильніший шуму багатьох вод могутніх, у небесах могутній Господь!” – співали моря, співали озера.
І сказав Господь:
– Так славить ім’я Моє стихія, позбавлена живої мови. Яким же солодким гімном оголосить всесвіт людина, яку Я створю!
У царя був прекрасний палац, усі мешканці якого були глухонімі. Не вміючи говорити, вони вітання свої цареві виражали знаками і поклонами. Замість них поселив цар у палаці людей, які мають дар мови. Що ж від цих людей почув цар?
– Ми – хазяї цього палацу; він наш!
І повелів цар повернути палац колишнім мешканцям, глухонімим.
Так і Господь – направив знову водяну стихію на ту землю, на якій люди перестали визнавати Господа творцем і хазяїном усього сущого.
НОЙ
Рав Гуно зі слів рабі Іосії вчив:
– Протягом ста двадцяти років до Потопу Господь застерігав рід людський і, не бачачи жодного розкаяння, повелів Ною приступити до спорудження ковчегу.
Став Ной саджати кедрові дерева.
– Для чого тобі ці дерева? – запитували його люди.
Ной відповідав:
– Господь вирішив послати Потоп на землю і повелів мені звести ковчег, щоб врятуватися від Потопу мені і сім’ї моїй.
Сміялися над Ноєм люди, знущалися з нього. Сміялися і жартували люди, бачачи, як старанно він поливає свої кедри, піклуючись про успішне зростання їх; не переставали сміятися і тоді, коли він, зрубавши дерева, почав розпилювати їх на дошки. Усі попередження були марними – і настав Потоп.
Бачачи неминучу загибель свою, озлоблені, божевільні люди намагалися перевернути ковчег, але ковчег, за помахом перста Господнього, виявився оточений левами.
***
Дванадцять місяців пробув Ной у ковчегу і за весь цей час не знав спокою ні вдень, ні вночі. Одне годування різнорідних мешканців ковчегу вимагало неймовірної праці і терпіння. Одні тварини їдять о першій дня, другі – о другій, треті – о третій; ці – у першу нічну зміну, ті – опівночі, ще інші – удосвіта. Верблюдові давалася солома, слонові – листя дерев, оленю – трава й мох, а ненажерливому страусові – всяка всячина.
Були й такі тварини, яких Ной і зовсім не знав чим годувати. З хамелеоном був такий випадок. Одного дня Ной розрізав гранатове яблуко; воно виявилося червивим. Хамелеон, який знаходився поруч став жадібно підбирати черв’ячків, що випали з яблука. Відтоді йому почали давати овочі з черв’яками.
***
Притча р. Леві:
– Дізнавшись про веління Ною ввести в ковчег представників “всякої плоті”, прийшла і Брехня, прагнучи прокрастися туди само. Але Ной помітив її і сказав:
– У ковчег приймаються і всякі нечисті тварини, але тільки парами. Йди ж, спершу знайди собі свою половину.
Пішла Брехня шукати собі пару, а назустріч – Прокляття.
– Звідки, – запитує, – ти йдеш?
– Ходила я, – відповідає Брехня, – до Ноя, а він каже: “Знайди собі спершу пару”. Чи не погодишся ти бути разом зі мною?
– Чим же ти мене винагородиш за це?
– А ось чим. Складемо договір, щоб усе придбане мною, належало тобі.
Так і вирішили. І з тієї пори все отримане Брехнею, стає надбанням Прокляття і загибелі.
***
Посадив Ной першу виноградну лозу. А сатана бачачи це, непомітно привів до виноградника вівцю, лева, мавпу і свиню і, заколовши їх, по черзі полив виноградник їх кров’ю.
Людина, яка п’є вино, виявляє по черзі природні властивості всіх названих тварин: спочатку вона лагідна як овечка, потім стає відважною як лев, у міру сп’яніння починає кривлятися як мавпа, і, нарешті, валяється в бруді подібно до свині.
Усе це сталося і з праведним Ноєм.
НИМРОД І СТОВПОТВОРІННЯ
Шкіряний одяг, який був зроблений Всевишнім для Адама і Єви, перейшов через Ноя до Нимрода. Одяг цей мав властивість – одним своїм виглядом приборкував найлютіших звірів. І коли одягнений у цей одяг Нимрод виходив на полювання, птахи і хижі звірі покірно схилялися перед ним. Звідси пішла слава його, як чудового звіролова, і цій славі він зобов’язаний обранням його на царство.
***
“І сказали вони: збудуємо собі місто і вежу, висотою до небес” (Буття 11:4).
Тримали раду наближені Нимроду – Хуш, Мицраїм, Фут і Ханаан й інші родоначальники того покоління.
– Місто, – казали вони, – з грізною вежею небувалої донині висоти дасть нам можливість зосередити свої сили в одному місці, прославить нас по всій землі і дасть нам панування і владу над усіма нашими недругами.
А в народі про Бога говорили:
– За яким правом Він обрав для Себе небесні висоти, а для нас землю залишив? Підемо, зведемо вежу і на вершині її поставимо ідола, що погрожує простягнутим до неба мечем і цим як би викликає Бога на бій.
***
З кожним днем вежа росла все вище і вище і, нарешті, досягла такої висоти, що добратися до верхівки для доставки будівельного матеріалу вимагалося не менше року часу.
Сім підйомів було у вежі зі східного боку і сім сходів із західного. Якщо падала людина і вбивалася на смерть, ніхто на це не звертав уваги, а втрата однієї цеглини викликала крики відчаю:
– Горе нам! Скільки доведеться чекати виготовлення іншої цеглини, коли кожна хвилина дорога!
І зійшов Господь подивитися місто і вежу, які будували сини людські, і змішав Господь мову їхню так, що один не розумів мови іншого. І розсіяв їх Господь звідти по всій землі; і вони перестали будувати місто і вежу.
