Євангеліє від Луки – це єдине Євангеліє, що має продовження – Дії апостолів. У цих двох книгах ми маємо можливість прочитати «безшовну» оповідь про історію життя засновника християнства безпосередньо через призму сприйняття Його учнями Його смерти, воскресення, об’явлення та вознесення. На цьому етапі, згідно з другою главою Дій апостолів, Святий Дух зійшов удруге (вперше це відбулося під час хрищення Ісуса, Лк. 3:22) і дав учням, що зібралися, силу говорити чужими мовами, щоб вони могли вирушити на схід і захід, північ і південь, поширюючи Євангеліє Ісуса Христа.
Ранні традиції стосовно Євангелія від Луки розповідають нам, що його написано спеціяльно для Церков поза межами Палестини. Воно є першою свідомою спробою інкультурувати Євангеліє за допомогою таких термінів і понять, які могли б зрозуміти і на які б реагували християни, що живуть по цілому світу. Євангеліє від Матвія – це розповідь про Ісусове життя, смерть і воскресення, написана для єврейських християн. За допомогою численних цитувань із Писання Матвій намагався довести, що Ісус був Месією. Так само вчинив Павло в Дії 28:23: «А коли вони визначили йому день, то дуже багато прийшло їх до нього в господу. А він їм від ранку до вечора розповідав, та про Божеє Царство свідоцтва давав, і переконував їх про Ісуса Законом Мойсея й Пророками». Євангеліє від Луки є спробою переробити це оригінальне послання, уживаючи мовні конструкції та спосіб мислення, звичні для елінізованих єврейських, а також «побожних» неєврейських читачів.
Що ми знаємо про автора?
Євангеліє від Луки не містить нічого такого, чого неєврей не зумів би осягнути та зрозуміти. Грецька мова Луки найкраща серед авторів усіх чотирьох Євангелій, і дуже ймовірно, що ця мова була рідною мовою євангелиста. У Євангелії від Луки відсутні єврейські слова, місцевий палестинський колорит та прямі цитати зі СЗ. Авдиторія Луки, на відміну від авдиторії Матвія, складалася переважно з неєврейських слухачів, іноземців, які з різних причин навернулися в християнство через проповідування Павла чи Петра або іншого мандрівного євангелиста, скажімо, Аполлоса. Зрозуміло, що нагальним питанням було: «Як ми можемо бути певними, що нам розповіли правду про Господа Ісуса?»
Рання церковна традиція ідентифікує Луку як автора Євангелія. Саме ж Євангеліє є анонімним. Товариша Павла на ймення Лука в НЗ згадано тричі. У Филим. 1:24 про нього написано як про співробітника Павла, який разом з іншими товаришами апостола надсилає вітання. У Кол. 4:14 його названо «улюблений лікар», і він надсилає вітання колосянам. У 2Тим. 4:11 його названо єдиним компаньйоном Павла в Римі на той момент. Першим письменником, який приписав Євангеліє від Луки та Дію апостолів Луці, був Іриней.
Культурне та історичне тло Євангелія від Луки та Дій апостолів
У IV ст. до Р. Хр. Олександр Македонський окупував Палестину. Його наступники запровадили на Святій Землі грецьку культуру. Коли імператор помер, Палестина підпорядковувалась єгиптянам, а відтак – сирійцям (322-142 рр. до Р. Хр.), аж поки не повстали єврейські націоналісти, які своєю боротьбою здобули незалежність (142-63 рр. до Р. Хр.). Але в 63 рр. до Р. Хр. Помпей загарбав Палестину для римлян. У 37 р. до Р. Хр. Ірода Великого призначено царем над євреями. Євреї ненавиділи Ірода, тому що він був ідумеянином, а також через жорстоке оподаткування, яке супроводжувало введення римського правління. В імперії панував відносний мир, і римське правління таки принесло певні позитивні переваги, але ті, хто представляли римську владу, були винні в насильстві, святотатстві, грабунках, зґвалтуваннях та продажу людей у рабство. Хоча впродовж періоду Ірода Великого відкритого повстання не сталося, його правління виявилося правлінням терору. Він докладав зусиль, щоб знищити всіх єврейських націоналістів та їхніх послідовників, тавруючи їх як бандитів.
У Палестині часто спалахували заворушення. Окупація грецькою та римською арміями мали вплив на економіку, а також на суспільне і релігійне життя. Армію зазвичай супроводжували жінки, коханки, діти, слуги, раби, купці, лихварі, перекупники награбованого, ветеринари, лікарі та ін. Військовий фактор відігравав важливу роль, бо після Олександра Македонського Палестина була окупована щонайменше сім разів. Присутність іноземних військ спричиняла спустошення, оскільки місцеве населенням мало забезпечувати різноманітні потреби «мандрівного міста». Жінок та дітей брали в полон; такі жінки зазнавали зґвалтувань. Це створювало особливу проблему для єврейських жінок, бо навіть якщо єврейська жінка просто перебувала під загрозою зґвалтування, побожний єврей не міг з нею співжити, адже вона могла бути нечистою.
Римляни та іродіяни конфісковували землю з різних причин, але особливо за несплачені податки чи борги. Втрата землі збільшувала рівень безробіття. У цьому контексті спадає на гадку притча про робітників у винограднику. Голод та посуха також спричинилися до того, що селяни втратили свої ділянки чи вони потрапили до рук лихварів. І знову це нагадує притчу про двох боржників, а також місію Івана Христителя в Євангелії від Луки. Саме через це революціонери спалили державні архіви в 66 р. по Р. Хр., щоб зруйнувати записи про борги.
Єврейська аристократія, що включала саддукеїв, іродіян та первосвящеників, співпрацювала з Римом і збагачувалася. Надзвичайна розкіш життя первосвященика була причиною обурення мас. Сім’я первосвященика була корумпованою. У країні точилася класова боротьба між міськими та сільськими священиками. Як наслідок, сільські священики ненавиділи римлян. Ненависть посилилася, коли влада Храму вирішила приймати жертви, принесені іноземцями і навіть представниками імператора. Це стало однією з причин останньої єврейської війни, що почалася 66 р. по Р. Хр.
За римського правління бандитизм став епідемією. У цей час релігійний ентузіязм подекуди набував форм фанатизму й тероризму. Багато ентузіястів вірили у «священну війну» чи необхідність насильства, здійснюваного для того, щоб забезпечити дотримання Тори та релігійного обов’язку. Вбивство безбожників розглядали як релігійний обов’язок. Ентузіясти досить часто спрямовували своє завзяття не супроти неєвреїв, але супроти своїх братів-євреїв, яких вони вважали «неортодоксальними». Проте інколи вони боролися проти римлян та їхніх протеже, як-от проти Ірода та іродіян.
Коли Ірод Великий помер у 4 р. до Р. Хр., значна частина його територій перейшла до рук римлян чи була продана. Місцевим землеробам жилося погано. Навіть там, де вони зберегли свої землі, вони були змушені віддавати частину врожаю їхнім панам на додаток до сплати податків і десятини. Досить часто труднощі посилювала посуха. Тоді багато селян ішли до лав повстанців.
Римляни карали євреїв за безлади та повстання, що відбувалися після смерти Ірода. Три тисячі євреїв було вбито у дворах Храму, чотири сотні талантів украли мародери зі священної скарбниці, дві тисячі повстанців розіп’ято. Основними центрами неспокою стали царські сільськогосподарські маєтки, де існували напружені стосунки між наймачами та землевласниками. Це нагадує нам притчу про підступних виноградарів.
До цього додавалася проблема релігійного поділу серед євреїв. Таке становище породило чимало релігійних сект, основною з яких стала секта есеїв, які пішли в Юдейську пустелю. Іродіяни не були релігійною сектою; це євреї, які підтримували Ірода та римське правління. Вони належали до класу багатіїв, які мали зиск від римського правління. Більшість із них були священиками. Таким чином, уся релігійна система виявилася корумпованою через діяльність багатіїв та священиків, як це можна спостерігати сьогодні в окремих країнах.
