Розділ 15:21-47 – Розп’яття і смерть Ісуса

У 15:21-41 читачі Євангелія від Марка супроводжують Ісуса в Його останні години перед смертю та бачать, що деякі провідні теми цієї розповіді набувають більшої, ніж досі, гостроти. Після дуже короткого викладу про саме розп’яття (15:21-24) основну увагу приділено глузуванню з Ісуса з боку різних людей (15:25-32), останнім Його хвилинам (15:33-39) та співчутливим спостерігачам (15:40-41).

Марка 15:21-24 звучить як свідчення про «обставини» смерти Ісуса: 1) засуджений ніс товстий поперечний брус хреста, до місця розп’яття, ймовірно, символізуючи цим свій статус засудженого. У результаті бичування Ісус був занадто слабкий, щоб зробити це, і на допомогу Йому «рекрутовано» якогось перехожого; 2) місце страти знаходилося за межами міста, але було легкодоступним, оскільки розп’яття мало слугувати прикладом і в окремих випадках розвагою (Філон Олександрійський, Contra Flaccum, 72. 84-85). Чи назва місця Голгофа походить від його обрисів, чи вона вмотивована тим, що рештки кісток валялися довкола місця страти, неясно; 3) Ісус відмовився від питва, яке могло бути наркотичним засобом для зменшення відчуття болю. Єврейські документи, датовані пізнішим періодом, свідчать, що ця практика була започаткована євреями відповідно до сказаного в Пр. 31:6-7 (bSanh 43а; пор. також Пс. 69:21); 4) і в найпростіший з усіх можливих способів Марко розповідає про подію, на яку вся ця історія про Ісуса й була скерована, – про подію, згадка про яку затьмарювала кожен епізод із Ісусом та кожне Його слово: «І Його розп’яли». Таке просте свідчення Марка могло означати, що не було жодної необхідности ускладнювати це повідомлення додатковими елементами, бо жахіття тієї типово римської форми страти й так були добре відомі багатьом тодішнім письменникам, як і переслідуваним християнам. Ця небагатослівність може бути пояснена також тим фактом, що для Марка, як і для Павла та інших перших християн, принципово важливим був лише сам історично достовірний факт розп’яття Ісуса, а ще важливішим було його значення для віри; 5) жертв, як правило, розпинали голими, а вояки мали право забирати особисті речі засуджених собі. Як і в Пс. 22:18, розподіл Ісусового одягу вказує на те, що Він тепер є настільки безсилим, що рішення приймаються за Нього та щодо Нього кимось іншим, і Він не має жодного контролю над усім цим.

Глузування з Ісуса (15:25-32) сиплються водночас із кількох сторін, а кількість уваги, приділеної їм у тексті, відповідає тому, скільки місця в псалмах, де йдеться про страждання безневинної, праведної людини присвячено її зневажанню (пор. Пс. 22:6-8,16-17; 69:4,6-12,19-21; 109:25; а також пор. Іс. 53:3). Єхидне знущання з боку римлян матеріялізується у вигляді глумливого напису (15:26; пор. 15:2,12,18), який проголошує розіп’ятого «царем». Присутні тут роззяви в спотвореному вигляді нагадують Йому Його передречення про зруйнування Храму (15:29; пор. 13:2; 14:57-58). Первосвященики та книжники бачать невідповідність між тим, хто виганяв демонів і зцілював хворих, і тим, хто висить тепер на хресті, безсилий зробити бодай щось для себе, як і невідповідність між титулами «Христос» й «цар» та оцим умираючим. Навіть розбійники, що їх було розіп’ято разом із Ним, сміються з Нього. Вороги та противники Ісуса просто зараз із сарказмом закликають Його «спасти Себе з хреста» і таким чином змусити їх увірувати – що є тим самим, що раніше, хоч і на свій лад, робили Дванадцятеро.

На зміну знущанням, показаним у 15:25-32, приходять темрява і сама смерть, описані в 15:33-39. Настання темряви в мить смерти визначних осіб – добре відоме явище (пор., напр., Філон, Dе Prov., 2. 50; Флавій, Аnt., 14. 309; 17. 167; Вергілій, «Георгіки», І:466-467). Це також відомий символ і в СЗ (Ам. 8:9-10; пор. Єр. 15:9) та апокаліптичній думці (Об. 9:2). Можливо, згадка про темряву тут призначена нагадати читачеві про сказане в Мр. 13:24-27.

Вигук Ісуса (Його єдині слова на хресті), який повторює слова із Пс. 22:1, підсумовує та радикалізує тему конфлікту й покинення, яка стала такою важливою в оповіді Марка. Там була і ворожість релігійних лідерів щодо Нього від самого початку (2:6-7; 3:6:22 інтенсивність якої невпинно наростала протягом розвитку сюжету), а також неправильне розуміння та невизнання з боку Його сім’ї (3:21,31-35) і знайомих у рідному місті (6:1-6а). Юрби людей, дружелюбні під час Його пастирського служіння в Галілеї, вкінці стають ворожими (14:43; 15:6-15). А над усе – Його учні, нездатні зрозуміти й прийняти Ісусового бачення свого кінця, врешті, зраджують (14:10-11,43-46), кидають Його (14:50) та зрікаються (14:66-72). Під час розп’яття впадає в очі їхня відсутність. І ось у момент Своєї смерти Ісус запитує словами псалмиста, чому (навіть) Бог покинув Його (на смерть і глум). Той факт, що Ісус ужив слова з псалма, не повинен послаблювати приголомшливого враження від цієї сцени: Ісус молиться в тому ж дусі, що й псалмист, тобто як сповнена віри людина, яка незаслужено страждає і при цьому відчуває, що навіть Бог покинув її, але яка навіть тоді, коли всі її покинули, продовжує молитися тому самому Богові, що, як вона відчуває, теж покинув її, – драматичний зразок віри, особливо для тих, хто, можливо, плекає подібні думки перед лицем гонінь, які переживає особисто. Помилкове розуміння молитви Ісуса деким із присутніх призводить до спроби зберегти Йому життя в надії, що виникне нагода стати свідком чудесного порятунку Його пророком Іллею (через ужите Марком арамейське слово «Елої» важче відразу зрозуміти, що саме мав на увазі автор у цьому Євангелії, ніж у Євангелії від Матвія, де той ужив єврейське слово «Елі», Мт. 27:46) – річ, як уже знає читач, нездійсненна, оскільки «Іллю» вже спіткала схожа доля (Мр. 9:9-13).

У мить, коли Ісус скрикує востаннє та вмирає, Храм символічно руйнується в самісінькому його серці, у «Святая святих», сповняючи таким чином Ісусові «антихрамові» висловлювання та діяння (11:12-25; 13:2).

Засвідчуючи смерть Ісуса, римський офіцер, командир розпинателів, що саме стояв «насупроти Нього», тобто пильно на Нього дивився, каже; «Чоловік Цей був справді Син Божий!» (15:39). Бог прилюдно був назвав Ісуса «Мій Син» (1:11; 9:7). Демони вживали щодо нього звертання «Сину Божий» (3:11; 5:7; пор. 1:24). Первосвященик виступив був проти Ісуса через те, що той називався цим титулом, і звинуватив Христа в богохульстві (14:61). І ось нарешті чоловік, не-єврей, не-учень Христовий, який не має з ними нічого спільного, крім розіп’ятого та мертвого Ісуса, каже «справді» щодо того, що згодом стане визнанням християнської віри (пор. 1:11). У цьому місці досягає кульмінації Маркове богослов’я хреста і в характерному для нього стилі одночасно виражаються об’явлення й таємниця. Ісус є Божим Сином, Месією, Сином Людським, Сином Давидовим, Царем Ізраїля – все це стало очевидним і продовжує залишатися таким аж в образі безсилого, покинутого, осміяного та розіп’ятого чоловіка. Це таємниця стражденного Слуги Господнього (Іс. 52:13-53:12) – втіленого Духа Божого (1:10), Який навстіж розкриває небеса та кидає виклик силам зла у всьому світі. Це таємниця царства Божого, що присутнє у світі і як насіння, і як таїна (4:3-12,26-29,30-32), і як обітниця (9:1).

Аж до цього моменту читач не знає про значну групу жінок, звичною практикою для яких стало слідувати за Ісусом та прислуговувати Йому під час Його пастирського служіння в Галілеї (Мт. 27:55-56; пор. Лк. 8:1-3). Марко до своєї розповіді додав чималу кількість жінок, і більшість із них зображено в позитивному ключі: це теща Симона (1:29-34), жінка в натовпі (5:24-34), чужоземка (7:24-30), бідна вдова (12:41-44) та жінка, яка помазує Ісуса у Віфанії (14:3-9). Таким чином, не дивно, що деякі жінки під час страти Ісуса проводжали Його в останню путь і бодай цим Йому прислужилися, як описано в 15:40-41: не маючи змоги слідувати чи прислуговувати, вони тепер просто спостерігають.

У цьому місці Євангелія інша група осіб привертає до себе увагу своєю відсутністю там. Оскільки Ісус замінив Свою біологічну родину іншою, що складалася з тих, хто виконував волю Божу (3:31-35; пор. 10:28-31), то про Його матір, братів і сестер (6:3) не згадано. Вони, як заведено, мали б бути тими, хто звернувся до Пилата за дозволом забрати тіло для поховання, але вони нічого такого не роблять. Через відсутність родини чи учнів Ісусових честь поховати Його тіло випала одному «поважному раднику», Йосипові Ариматейському (тобто той, що жив у селі Ариматея). Чи він був благочестивим євреєм, чи таємним учнем Ісуса, важко сказати, засновуючись лише на підставі згадки про його прагнення царства Божого (15:43). Пилат дає Йосипові право поховати Ісуса, що не є очевидною поступкою, оскільки відмова в похованні була тоді поширеною формою продовження знущань (пор. Тацит, Анн. VI, 29). Йосип кладе тіло Ісуса до гробу, а Марія Магдалина та Марія, мати Йосипа, дивляться, «де ховали Його».

Попередній запис

Розділ 14:32-15:20 – Христовий арешт та судилище

Ісус перебуває в Гефсиманії на молитві – це вже третій раз, коли Марко згадує Ісуса за молитвою (1:35; 6:46). Важливість ... Читати далі

Наступний запис

Розділ 16:1-8 – Початок Доброї Новини

Сповіщення про Ісусове воскресення (16:1-8) є таким же коротким, як і оголошення про Його розп’яття (15:24) і смерть (15:39): «Він ... Читати далі