Ісус перебуває в Гефсиманії на молитві – це вже третій раз, коли Марко згадує Ісуса за молитвою (1:35; 6:46). Важливість цього епізоду підкреслено неодноразовим використанням «трійки»: Ісус просить трьох Своїх найближчих друзів супроводжувати Його до місця молитви, саму молитву Він повторює тричі і тричі вони не в змозі «пильнувати» (14:34,38; пор. 13:33,35,37). Для опису емоційного стану Ісуса вжито три різні слова (14:33-34 парал. з Мт. 26:37-38; інакше в Лк. 22:39-46; пор. Ів. 12:27; Євр. 5:7). Але тільки в Євангелії від Марка Ісус звертається до Бога із сердечним вигуком «Авва!» (Отче!) – терміном, використовуваним також у ранньому християнському богослуженні (Рим. 8:15; Гал. 4:6). Образ чаші нагадує розмову з синами Зеведея (див. 10:35-40), а також слова Ісуса на Таємній Вечері (14:23-24). Потрійне прийняття Ним чаші страждань контрастує з потрійним неуспіхом спроб Його учнів «пильнувати». Те, як Він поступається власною волею, є драматичною ілюстрацією «самозречення» (8:34-37). І саме коли Ісус підтверджує остаточне прийняття Ним згаданої чаші та настання «години» (14:41), прибуває Юда (в. 43).
Марко називає тих, кого «первосвященики, книжники та старші» послали заарештувати Ісуса, «юрбою». Це вперше в цьому Євангелії, коли натовп налаштований вороже щодо Ісуса, і на цей факт звертає увагу в. 49. Відвернення від Нього юрби показує, що все більше людей покидають Ісуса перед лицем Його страждань і смерти. Звичайне привітання «Учителю» та поцілунок (пор. Лк. 7:45; 1Кор. 16:20) додатково підкреслюють зраду Юди. Коли ж один з очевидців події б’є мечем слугу первосвященика, Ісус засуджує не оту людину, а радше сміховинну демонстрацію сили з боку влади, що мала на меті виставити Його якимось злочинцем та спровокувати насильство в натовпі. У момент спалаху насильства всі учні покидають Його і втікають геть, наочно сповняючи як те, що було передбачене в Писанні (Зах. 13:7), так і провіщення самого Ісуса (14:26-27). І, як випливає з простого речення в 14:50, надалі ці Дванадцятеро не беруть безпосередньої участи в Ісусових страстях – у тому кульмінаційному моменті, заради якого ця розповідь і була вибудувана (4:41; 6:51-52; 8:14-21,32-33; 9:9-13,32-34,38-41; 10:13-14,32,35-41; 14:10-11,17-21,26-31,32-42). Тих, кого Ісус призначив, «щоб із Ним перебували» (3:14), відсутні. Відчай, із яким і учні, і випадкові свідки стрімко покидають сцену, проілюстровано на прикладі одного багатого юнака, що змушений рятуватися, гублячи в поспіху одяг (14:51-52). Ніщо в тексті не вказує на те, що він був кандидатом на хрещення чи символом самого хрещення або ж якимось (нажаханим!) ангелом, як і ніщо не підтримує теорію, що тим хлопцем був сам Марко (Дії 12:12), автор цього Євангелія. Але при цьому ймовірність самої думки, що наш євангелист, можливо, міг «підписати» таким чином свою розповідь, захоплює уяву багатьох.
Епізоди з Ісусом та Петром у 14:53-72 між собою перемішані. Вірші 53-54 представляють головних героїв у відповідних їм контекстах так, щоб дати зрозуміти, що ці два епізоди відбуваються водночас. Таким чином, у момент, коли Ісуса судить «верховний суд» Ізраїля (14:55-65), Петра «випробовують» охоронці та слуги (14:66-72). Учиняється три спроби скомпілювати проти Ісуса справу, яка б узаконила смертний вирок для Нього («багато-хто» у в. 56, «деякі» у в. 57 та сам первосвященик у вв. 60-65), і так само тричі запитують у Петра про Його стосунки з Ісусом 14:67,69,70). Ісус відповідає чітко, що Він є «Христос, Син Благословенного» і що всі присутні побачать Його як «Сина Людського, що сидітиме по правиці сили Божої, і на хмарах небесних приходитиме» (14:62; зазначена цитата поєднує в собі Дан. 7:13 та Пс. 110:1; пор. Мр. 8:38-9:1; 13:24-27). Петро теж тричі відповідає так само чітко, рішуче й під присягою, що він навіть не знає Ісуса (особливо в. 71). Первосвященик оголошує Ісуса винним у «богохульстві», оскільки той стверджує, ніби Він є Месія, Син Божий та Син Людський (пор. 2:7), і формально смертний вирок нарешті виголошено (в. 64). А кукурікання півня і власний спогад Петра про слова Ісуса (14:27-30) виносять йому вирок у віровідступництві (в. 72). Ісус зазнає жорстокого поводження (в. 65). Петро ридає (в. 72). Християни, які тоді зазнавали переслідувань, цілком можливо, побачили в цій ситуації з Петром свої власні життєві історії та уважніше зазирнули у власні душі; далі їх надихатиме Добра Новина про те, що вірність Месії виявилася більшою за провину Петра (див. 16:7, де його поновлено в статусі Ісусового учня).
Деякі вчені виражали сумнів, чи можна було те, про що повідомляє Марко в 14:53,55-65, назвати «судом» згідно з єврейськими правовими нормами. Ця проблема є непростою, оскільки документи єврейського звичаєвого права походять з набагато пізнішого періоду ніж ті події, про які йдеться в Євангелії від Марка. Ця проблема також має важливе значення через небезпеку карикатурного зображення єврейських релігійних лідерів і через підживлювання антиєврейських упереджень. Тоді як певні аспекти згаданого судового процесу сформульовані юридичною мовою (напр., слухання свідків і настійна вимога, щоб докази були однозгідними, офіційне звинувачення в богохульстві та винесення смертного вироку), інші здебільшого звучать, неначе їх узято з більш неформального «слухання» (напр., дата – переддень Пасхи та нічний час; локація – будинок первосвященика; намір – не судовий розгляд, а фабрикування справи проти Ісуса при відсутності достовірних свідків проти нього). Богословські інтереси традиції, схоже, більше вплинули на оповідь про саму судову процедуру, ніж єврейське звичаєве право: Ісуса засудила на смерть єврейська влада, тому що той стверджував, що Він є – і дійсно був ним – Месія, Син Божий та Син Людський. Римська влада теж відіграє важливу роль у Його смерті. Одним із особливих завдань християнської інтерпретації таких випадків, як цей, є звільнити християнську віру в Ісуса від будь-яких прихованих антиєврейських течій.
Якщо влаштований єврейською владою «судовий процес» над Ісусом викликає низку запитань, то те саме можна сказати й про «судовий процес», улаштований Пилатом, про який сказано надзвичайно стисло в 15:1-15. «Нарада» рано вранці в п’ятницю напевне оберталася навколо питання про те, що робити із засудженим на смерть, якщо в той святковий час ніхто не має права здійснювати смертні вироки – становище було однозначно скрутним. І тоді було прийнято рішення повністю передати цю справу римській владі, а саме Пилатові («[рrаеf]есtus lud[аеа]е» – саме таким є напис, 1961 р. знайдений у Кесарії). Як Юда «видав» був Ісуса єврейським властям, так тепер і вони «видали» Його Пилатові (15:1), який, у свою чергу, «видасть» Його на розп’яття (15:15; пор. особливо 9:31; 10:33; Іс. 53:12 [LХХ]). Пилатове слухання обвинуваченого та обвинувачів коротко викладене в 15:2-5. Єврейський титул «Месія» перекладено як «цар юдейський» – задля зручности римлян (хоч правильною формою з єврейської точки зору було б «цар Ізраїля», як у 15:32). В інших ситуаціях Ісус зазвичай по-своєму оцінював приписувані Йому титули на кшталт «Син Людський» («Христос» у 8:29-31; «Христос» та «Син Благословенного» в 14:61-62), але з якоїсь причини Він не робить цього стосовно титулу «цар». Пилат украй здивований відсутністю реакції з боку Ісуса (пор. «Ти кажеш [так]», у 15:2 з «Я є» у 14:62). Цілком можливо, що тут знову видно вплив Книги Ісаї (53:7 [LХХ]). У 15:6-15 Пилата зображено як повністю сприйнятливого до забаганок юрби, яка, у свою чергу, є рупором «первосвящеників». Спершу від юрби надходить вимога на честь свята відпустити за звичаєм розбійника Варавву (такий звичай не підтверджений за рамками НЗ). При тому що «Варавва» було звичайним ім’ям, читачі Євангелія від Марка помітять іронію в тому, як натовп просить за нього (Bar-Abba = «син батька») та відкидає кандидатуру Ісуса (пор. 14:36). Марко змальовує Пилата як ненадійного й безпринципного політика, що потурає натовпу навіть за рахунок справедливости. Ще одна іронія цієї сцени полягає в тому, що той, кого звинувачують у тому, що Він є царем Ізраїля, тепер має бути страчений у спосіб, призначений лише для злочинців і рабів (зв’язок між поняттями «раб» і «смерть на хресті» у Филип. 2:6-11 є як історично, так і богословськи значущим). Варавву відпускають. Ісуса бичують та «видають» на розп’яття. Розп’яттю тоді зазвичай передувало шмагання батогами, призначене для того, щоб засуджений ослаб фізично і став знекровленим, хоч воно могло також бути способом виконання самої страти (Флавій, Веll., 2. 21. 5; 6. 5. 3). Як Ісус зазнав був жорстокого поводження з боку єврейських лідерів та їхніх слуг після оголошення Йому смертного вироку (14:65), так і тепер Він зазнає цього від загону вояків (хоч, імовірно, не від усієї «когорти» в шістсот чоловік), які знущаються з Нього, як з «Царя Юдейського», таким чином мимоволі свідчачи на Його користь (15:18; пор. 15:32).