Наступний цикл оповідань та висловлювань (9:30-10:31) відкривається другим формальним провіщенням Ісусової смерти в час, коли Він з учнями проходить через Галілею. На те, що це відбувається відповідно до Божої волі, вказує грецьке дієслово, яке може означати «зрадити» й «видати» [у чужі руки]. Перше з цих двох значень воно має в усіх текстах, які стосуються опису страстей Господніх та в яких згадано Юду (3:19; 14:10; 11:18,21,41 та паралелі; див. також 1Кор. 11:23). У другому значенні воно застосоване, коли первосвященики та книжники «видають» Ісуса поганам (тобто римлянам; Мр. 10:33), коли Його «видають» Пилатові (15:1) і коли Пилат «видає» Його воякам для розп’яття (15:15). Але при цьому Сина Людського передають у людські руки. Бог тут є діючим суб’єктом (контрастом є 10:33, де згадано конкретні групи).
Коли вони прийшли були в один дім у Капернаумі, Ісус довідується, наскільки Його учні все ще далекі від усвідомлення того шляху, який Він мусить пройти, коли вони розповідають про свою суперечку в дорозі про те, хто з них є найголовнішим апостолом (9:34). Цього разу відповідь Ісуса набуває форми прислів’я, яке перевертає з ніг на голову всяку прийняту в суспільстві думку про велич (в. 35), а відтак – інсценізації цього твердження: Він бере дитину й каже, що бути «слугою всіх» означає служити найслабшим, найвразливішим членам суспільства – дітям. Служити «найменшим» (з погляду влади) означає служити Богові (пор. Мт. 25:31-46). Суперництву немає місця в християнській громаді. Те саме стосується й ставлення громади до тих, хто не належить до неї в жоден із задекларованих чи формальних способів (9:38-41). Кожен, хто виконує Божу волю, належить до Ісусової родини (пор. 3:35). Члени Церкви мусять звернути особливу увагу на те, щоб не ставати причиною для «малих цих» оступатися у своїй вірі. Вираз «малі оці» нагадує про котресь із дітей із 9:36-37, але може також стосуватися і всіх віруючих, можливо, навіть тих, які діють за межами християнської громади (9:38-41). «Малі оці» як найменування для всіх віруючих став улюбленим виразом євангелиста Матвія (Мт. 10:42 пар. з Мр. 9:41; Мт. 18:6 пар. з Мр. 9:42; Мт. 18:10,14; 25:40,45). Розповіді про смерть (9:42) або калічення (9:43,45,47) є найкращим способом спричинити «згіршення» серед віруючих. Як-от узяти згадку про «вогонь» у 9:43-48, який тут ніби слугує «паролем» до в. 49, де він укупі з сіллю символізує не Суд Божий, а пожертвування для Бога (Вих. 30:35; Лев. 2:13; Езр. 6:9; Єз. 43:24) – натяк, можливо, на гоніння, яких зазнають віруючі (пор. 10:30 «посеред гоніння»). Позитивний образ соли як такої, що підтримує наше здоров’я (в. 50), є гарною противагою соли жертовної (в. 49). Заповідь «жити в мирі між собою» – заключне слово Ісуса у відповідь щодо «суперечки» про велич (9:34), яке не залишає місця для суперництва в Церкві.
Дорогою з Капернаума (9:33) в Юдею та долину Йордану Ісус залишається вірним Своєму звичаю навчати юрби людей, які продовжують стікатися до Нього, та втягує фарисеїв у дискусії, скажімо, стосовно питання про розлучення (10:2-9) – теми, надзвичайно важливої як для юдаїзму 1 ст., так і для ранньої Церкви (див. Мт. 19:3-9 пар. з Мр. 10:2-9; Мт. 5:32 пар. з Мр. 10:11-12 та Лк. 16:18; 1Кор. 7:10-16). Уже та форма, в якій фарисеї ставлять це питання, показує, як Марко адаптує зазначену тему до контексту християн, навернених із поганства. Для фарисейського юдаїзму питання полягало не в тому, чи дозволяти розлучення взагалі, як це сформульовано в запитанні з Євангелія Марка, а радше – з огляду на дозвіл, наданий у Втор. 24:1-4, – за яких умов те розлучення вважати законним (так само в Мт. 19:3). Дозволивши Собі критику Писання за допомогою того ж таки Писання, Ісус переносить зазначену дискусію з того, що навіть Він сам визнає за «заповідь» (бодай і з поступкою «вашому», тобто юдейському, «запеклому» серцю), у ширший контекст сотворіння, де питання більше не в тому, «що є законним?», а радше – «якою є воля Божа щодо сотворіння?» Таке перенесення стає вирішальним, тому що воно піднімає на поверхню конкретне питання: що таке шлюб? Відповіддю, заснованою на поєднанні Бут. 1:27 і 2:24, є те, що шлюб – це вираження Божої волі щодо єдности та досконалости чоловіка й жінки і що таку єдність люди не можуть руйнувати (стосовно вживання з Бут. 2:24, див. Ювілеїв 3, 6 та Сир. 25:26). Мало того, щоб перевести цю дискусію в інше русло, як це робить Ісус, ця відповідь переміщує її зі сфери чоловічих прерогатив у сферу чоловічо-жіночої взаємозалежности в благословенні та відповідальності.
У наступній типовій для Марка «домашній» сцені (10:10-12) Ісус наставляє Своїх учнів у цьому питанні далі, і знову те, як Марко звертається тут до свого власного, а саме греко-римського, культурного контексту, стає очевидним у кількох місцях.
1) Поняття шлюбу припускає лише моногамні стосунки. Якщо чоловік розлучається зі своєю дружиною, щоб одружитися з іншою жінкою, то він винен у перелюбі.
2) Розірвання шлюбу тепер розглядають не як злочин проти іншого чоловіка, а як злочин «проти неї» – покинутої жінки.
3) Жінка, як вважається, тепер має право не лише порушити справу про розлучення, а й насправді розлучитися з чоловіком, що, звісно, означає, що вона рівною мірою несе відповідальність за звинувачення в перелюбі. Складний та болісний характер розлучення, яке викликало палкі дебати в юдаїзмі й ранньому християнстві, зберігається і в наш час, і приходить чи ні хтось до тих самих висновків, що й Марко, – сьогоднішнім душпастирям зручно вважати Марка своїм товаришем у справі пристосування послання Ісуса до іншого культурного контексту.
Як у 10:12 жінки отримують новий статус, так і діти проходять через те саме в 10:13-16. Жодну іншу групу людей в цілому Євангелії не згадувано як таку, що їй докоряли апостоли та перешкоджали їй у доступі до Ісуса: цього не було з юрбами людей, особами ритуально нечистими і навіть з потенційно небезпечними особами (як у 5:1-20) – тільки маленькі діти. Жодного пояснення для таких необдуманих дій учнів не наведено, але, безумовно, це стосувалося «малости» дітей, яких помилково прийнято за незначних. Такі дії викликають обурення Ісуса (10:14; пор. 10:41; 14:4), Його наказ припинити перешкоджати приводити до Нього дітей (пор. 9:34) та твердження, що діти зовсім не є незначними й успадкують царство Боже. Марко посилює таку точку зору, додавши до цієї сцени вислів Ісуса з іншого контексту (пор. Мт. 19:13-15), де дітей зображено як взірець для тих, хто хотів би успадкувати царство Боже, – вислів, аналогічний іншим висловам, таким як у Мт. 5:3 та 11:25-26. Детальний (три дієслова: «пригорнув», «поклав [на них руки]» та «поблагословив») опис лагідного ставлення Ісуса до дітей (в. 16) різко контрастує зі ставленням до них із боку «великих людей» (в. 13) та гарантує дітям центральне місце в громаді віруючих.
Останнє питання, яке потрібно розглянути в другому циклі оповідей, – це питання про особисту власність (10:17-31). Зазначений пасаж складається з розповіді про багатого чоловіка (вв. 17-22), висловлювань Ісуса про особисту власність та про царство Боже (вв. 23-37), а також із висловлювання Ісуса про тих, хто пожертвував усім, щоб стати Його учнем (вв. 28-31). Остання частина свідчить про те, що за часів ранньої Церкви це питання викликало значний інтерес. Запитання багатія про «життя вічне» (зверніть увагу на цю фразу-інклюзію у вв. 17 та 30) є ще однією формою запитання про найбільшу заповідь (12:28), і наполягання Ісуса на тому, що тільки Бог є «добрий», а також – джерелом та подателем усякої доброї речі, в тому числі й вічного життя (пор. 1Хр. 16:34; 2Хр. 5:13; Пс. 118:1), може бути натяком на Shema (12:29-30). Неспроможний на додачу до основних заповідей виконати ще одну заповідь Христа – цілковито відмовитися від свого майна заради небесної винагороди (пор. Мт. 6:19-21; 19:21; Лк. 12:33-34; 16:9; Як. 5:3; 2Езр. 7:77) і заради Ісуса – вражений і сумний, той багатій іде геть. Він є наочною ілюстрацією, як каже Ісус, тієї істини, що прив’язаність до матеріяльних благ робить входження до царства Божого неможливим; це схоже на спробу «верблюдові пройти крізь вушко голки». А цього не може статися… якщо тільки Бог не звільнить людину від зачарування багатством, щоб вона могла жити в Бозі (10:23-27). Петро визнає, що це саме те, що сталося з учнями (пор. 1:16-20; 2:13-14), тому слова Ісуса стосуються і їх, а також кожного, хто покинув дім і сім’ю заради Ісуса та Євангелія. Бо справжніми християнами є ті, хто знайшли собі новий дім (як наприклад, ті, кого Ісус повчає в 7:17; 9:28, тощо) та ще більшу родину – родину Бога (3:31-35), тобто Церкву. Але все це перебуває під знаменням хреста – за часів Марка Церква живе виключно «в гоніннях». І тільки в «еру прийдешню», коли «царство Боже… прийде в силі» (9:1), життя під знаком хреста поступиться «життю вічному» (10:17,30).
