«І коли Він зняв п’яту печать, я побачив під жертовником душі убитих за слово Боже і за свідчення, яке вони мали. І викликнули вони гучним голосом, кажучи: доки, Владико Святий і Істинний, не судиш і не мстишся тим, що живуть на землі, за кров нашу?» (Одкр. 6:9,10), – певно, всі вірні, так чи інакше, стикалися (і цілком можливо що неодноразово), з подібною ситуацією, коли з нетерпінням чекали на справедливість з боку Господа Бога.
Але… доволі часто Бог не поспішав з допомогою, як і не поспішав з покаранням винних, щоб нарешті затріумфувала справедливість. У багатьох така Божа поведінка викликала охолодження у вірі, або ж навіть цілковитий відхід від неї… Звісно, дехто ствердить, що віра таких людей, які розчарувалися в Богу, насправді і «вірою не була», адже саме завдяки усіляким поневірянням віра і зміцнюється, стає, так би мовити, «зрілою»… Усе ніби правильно, от лише не дуже хочеться розмірковувати на цю тематику, адже при розмові про маловір’я чи навіть зневіру оточуючих, мимоволі пригадується наступний євангельський епізод:
«Петро сказав Йому: хоч і всі спокусяться, але не я. І говорить йому Ісус: істинно кажу тобі, що сьогодні, цієї ночі, раніше, ніж двічі проспіває півень, ти тричі зречешся Мене. Він же ще більше запевняв: хоч би мені належало і вмерти з Тобою, не зречуся Тебе. Так само і всі говорили» (Мк. 14:29-31). Ну, певно, ви зрозуміли, або ж як висловився апостол Павло: «Хто думає, що він стоїть, нехай бережеться, щоб не впасти» (1Кор. 10:12).
Але все ж таки, оминаючи делікатне питання людської зневіри та відступництва, задумаємося над таким питанням: чому Господь так часто бариться з допомогою, з виконанням обіцянок, здійсненням пророцтв? Вже не кажучи про закон Божої відплати: як за добрі, так і за лихі вчинки? Питання, погодьтеся, значущі, проте довго міркувати стосовно них немає особливого сенсу, а все через те, що на них міститься пряма відповідь в Біблії. Певно, ви вже здогадалися, який біблійний вірш буде наведений далі. Отже…
«Єдине ж не повинно бути приховане від вас, улюблені, що у Господа один день, як тисяча років, і тисяча років, як один день. Не зволікає Господь з виконанням обітниці, як деякі вважають те зволіканням; але довготерпить заради нас, не бажаючи, щоб хто загинув, а щоб усі прийшли до покаяння» (2Пет. 3:8,9), – звісно, тут варто лише додати звичне багатьом «Амінь», але, якщо бути відвертим, багатьом така біблійна відповідь не дуже до вподоби… І щоб прийняти її, дійсно потрібна віра в благий Божий промисел і постійне благання, а деколи і зойк про Боже заступництво.
Без цих складових такий стан речей, закладений Богом, людина прийняти в принципі не в змозі; стан, в якому наш земний час є абсолютно нічим у порівнянні з вічністю, тобто відсутністю часу як такого. Вічністю, до якої покликаний кожен з нас, вічністю, яку апостол Павло передбачив у наступних рядках: «Любов ніколи не минає, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть, і знання зникне… Тепер ми бачимо ніби у тьмяному дзеркалі, тоді ж віч-на-віч; тепер я знаю частинно, а тоді пізнаю, подібно як і я пізнаний» (1Кор. 13:8,12).
І тоді нас вже точно не хвилюватиме Боже «баріння» і «зволікання».
Редакція сайту
Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
Поклик до вічності
Ваш коментар:
