«Тоді він спам’ятався й сказав: Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину! Устану, і піду я до батька свого, та й скажу йому: Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе… Недостойний я вже зватись сином твоїм; прийми ж мене, як одного з своїх наймитів… І, вставши, пішов він до батька свого» (Лк. 15:17-20), – звичайно, за такий вчинок можна похвалити колишнього блудного, а тепер заблукалого сина.
Хвалити, ясна річ, не за те, що покинув батьківський дім чи розтратив отриманий спадок «живучи марнотратно» (в. 13), або ж за те, що полишив колишній блудний стиль життя. Певно, блуд юнакові був до вподоби і полишив він його виключно через брак коштів, а не через власне бажання, наситившись розгульним життям.
Примусила сина до похвального вчинку цілком банальна причина – нужда: «І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав їх йому» (в. 16). Якби не цей прикрий факт, юнак можливо залишився в «далекому краю» і пас далі свиней, а так – мусив долати власну гордість і звертатися за допомогою до власного батька.
Так за що все ж таки можна похвалити заблукалого сина? – Саме за те, що він відкинув власну гордість (дехто помилково вважає, що це почуття власної гідності) і звернувся за допомогою до найріднішої людини – отця. У цьому вчинку, здавалося, не було нічого дивного чи героїчного, проте так може здаватися лише до того моменту, доки сам особисто не опинишся біля «свинячого корита», доки сам не «пожнеш» те, що «посіяв» власноруч.
І от тут часто заявляє про себе на повний голос гординя, яка добре маскується під почуття власної гідності і не дає визнати власну провину в отриманому сумному результаті і попросити про допомогу в оточуючих, в ідеалі – у Бога. Що примушує стверджувати, що це саме гординя, а не «почуття власної гідності»? – Бо коли забруднений від тім’я до п’ят, то треба очиститися від бруду, а зробити це самотужки вкрай тяжко, ніж вдавати, що все гаразд і тому не має потреби в чийсь допомозі. Коли перебуваєш на дні, треба смиренно просити про будь-яку допомогу, а не гордо заявляти, що впораєшся з проблемами власноруч і не хочеш не від кого залежати, у першу чергу від Бога.
Заблукалий син зміг це зробити, зміг переступити через власне «Я» (ясна річ, що цьому дуже сприяв голод) і вирушив у непростий шлях до рідного дому, де на нього очікував зовсім непередбачуваний фінал. У подібному становищі деколи, як би то не хотілося визнавати, опиняємося і ми, і саме від нас залежить чи залишимося ми в гордовитій самотності, чи покличемо на допомогу Небесного Отця, Який готовий простити всі наші гріхи, дати «перстень на руку» (Лк. 15:22), тобто визнати Своїм улюбленим дитям, та влаштувати на нашу честь справжній бенкет! Погодьтесь, це набагато краще, ніж марнувати свій час біля цього вже багатьом звичного «свинячого корита».
