Четверта заповідь – родина, народ і спільнота Ісусових учнів
«Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітній був ти на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі» – так звучить четверта заповідь у версії книги Виходу (Вих. 20:12). Заповідь звертається до синів і говорить про батьків, отож, встановлює взаємозв’язок поколінь та родинну спільноту як бажаний і захищений Богом лад. Вона говорить про країну і про постійність життя в країні, отже, пов’язує країну як життєвий простір народу із головним ладом родини, прив’язує існування народу і країни до співіснування поколінь, що твориться в структурі родини.
Раввин Ньюснер справедливо вбачає в цій заповіді коріння соціального ладу, згуртованості «вічного Ізраїля» – цю «реальну, живу, видиму родину Авраама і Сари, Ісаака й Ревекки, Якова і Лії та Рахилі» (цит. вид., с. 59; пор. с. 73 [в рос. вид. – с. 105, 121]). Саме цій родині Ізраїля загрожує, на думку Ньюснера, Благовість Ісуса, першенство Його особи, що перевищує значимість основ соціального ладу: «Ми молимося Богові, Якого ми спочатку знаємо завдяки свідченню нашої родини, – Богові Авраама і Сари, Ісаака й Ревекки, Якова і Лії та Рахилі щоби пояснити, ким ми є, хто є вічний Ізраїль, вчені вказують на наше походження, на кровні зв’язки, на міцність родини як основу існування Ізраїля» (с. 59 – 60 [106]).
Саме цей взаємозв’язок Ісус ставить під сумнів. Йому кажуть, що Його мати і Його брати стоять надворі і хочуть з Ним говорити. Його відповідь така: хто є Моя мати і хто Мої брати? І, простягнувши руку над Своїми учнями, Він сказав: «Ось Моя мати і брати Мої! Бо хто чинить волю Мого Отця, що на небі, той Мій брат, сестра і мати» (Мт. 12:46-50).
З огляду на цей уривок Ньюснер запитує: «Чи не вчить мене Ісус порушити одну з двох великих заповідей соціального ладу?» (с. 60 [в рос. вид. – с. 106]). При цьому закид є подвійним: насамперед ідеться про позірний індивідуалізм Ісусової Благовісті. В той час, коли Тора пропонує конкретний соціальний лад, дає народові його правову і соціальну форму для війни і миру, для правильної політики і для буднів, в Ісуса про це немає ані слова. Наслідування Ісуса не пропонує соціальної структури, яку можна політично конкретно реалізувати. На Нагірній проповіді неможливо збудувати жодної держави і жодного соціального ладу, – справедливо говориться ще і ще раз. Її послання неначе перебуває на іншій площині. Порядки Ізраїля, збережені впродовж тисячоліть, пройшовши через випробування історії, виявились тепер відкинутими на другий план. Це нове тлумачення четвертої заповіді стосується не лише стосунків між батьками і дітьми, а й усієї сфери соціальної структури ізраїльського народу.
Ці кардинальні зміни, що торкаються соціального рівня, знаходять своє пояснення та своє виправдання у заявлені прав Ісуса бути разом зі Своєю спільнотою учнів джерелом і центром нового Ізраїля: Ми знову стоїмо перед особою Ісуса, Який промовляє з висоти самої Тори, з висоти Самого Бога. Обидві сфери – зміна соціальної структури, відкриття «вічного Ізраїля» на нову спільноту і право Ісуса на божественність – безпосередньо взаємно пов’язані.
При цьому Ньюснер, критикуючи, не намагається спростити собі завдання. Він згадує про те, «що майбутні вчителі Тори також закличуть своїх учнів виходити з дому, кидати жінок і дітей на довгі роки ради вивчення Тори» (с. 62 [в рос. вид. – с. 108]). «Бачимо, що Тора заступає генеалогію і що вчитель Тори зачинає нову родину» (с. 65 [112]). Так, Ісусова вимога відкрити нову родину нібито зовсім не виходить за межі можливого в школі Тори – у «вічному Ізраїлі».
І все ж є принципова різниця. У випадку Ісуса нову родину формує не беззастережне наслідування Тори, а наслідування Самого Ісуса, Його Тори. Всі ж раввини залишаються пов’язаними тими самими відносинами сталого соціального ладу, завдяки підпорядкуванню Торі всі залишаються рівною мірою пов’язаними зі всім Ізраїлем. Отже, наприкінці Ньюснер констатує: «…Я збагнув: лише Бог може вимагати від мене того, що вимагає Ісус» (с. 70 [в рос. вид. – с. 118]).
Тут виявляється те саме, що й під час аналізу суботньої заповіді. Христологічний (богословський) і соціальний аргумент нерозривно взаємопов’язані. Якщо Ісус є Богом, то Він може й має право ставитися до Тори так, як Він це чинить. Лише тоді Він має право так радикально по-новому тлумачити мозаїчний лад Божих заповідей; це може чинити лише Законодавець – сам Бог.
Але ось питання: чи було добре і правильно створювати таку нову спільноту учнів, засновану цілковито на Ньому? Чи доречно було відкидати соціальні правила «вічного Ізраїля», що заснований та існує завдяки узам плоті від часів Авраама, Ісаака та Якова, оголошувати його (як скаже Павло) «Ізраїлем за плоттю»? Який сенс це все може мати?
Тепер, якщо читати Тору з цілим старозавітним каноном[1], пророками, псалмами і поетичними книгами, то дуже чітко зауважимо те, що проголошувалося вже в Торі: Ізраїль тут не просто для себе самого, щоб жити у «вічних» правилах Закону – він тут для того, щоб стати світлом народів: у псалмах та пророчих книгах дедалі виразніше чути обітницю, що спасіння Боже прийде до всіх народів: Бог Ізраїля, Бог єдиний, і справжній, Творець Неба і землі, Бог усіх народів і всіх людей, від якого залежить доля народів – цей Бог не покине народи напризволяще. Ми чуємо, що всі Його визнають, що Єгипет і Вавилон – обидві супротивні Ізраїлеві світові потуги – простягнуть Ізраїлеві руки і молитимуться разом з ним єдиному Богові. Ми чуємо, що кордони зникнуть, і Бог Ізраїля визнаватиметься та почитуватиметься всіма народами як Бог їхній, Бог єдиний.
Саме з юдейського боку – цілком справедливо – знову й знову запитують: що ж тоді ваш «Месія» приніс? Він не приніс миру в світі та не подолав бідності в ньому. Тоді Він не може бути справжнім Месією, адже від Месії саме цього й чекають. Так що ж Ісус приніс? Це запитання ми уже зустрічали, і ми вже знаємо й відповідь на нього: Він приніс Бога Ізраїля народам, так що всі народи тепер Йому моляться і пізнають в ізраїльських святих Писаннях Його Слово, Слово живого Бога. Він подарував вселенське Благовістування, універсальність, яка полягає у великій обітниці Ізраїлеві та світові. Вселенськість віри в єдиного Бога Авраама, Ісаака і Якова в лоні нової сім’ї Ісуса, що охоплює всі народи, незалежно від родових зв’язків «по плоті», – це і є плід Ісусових трудів. Саме це свідчить про Його «месіанство» і дає месіанській обітниці тлумачення, яке, базуючись на Мойсеї та пророках, все ж їх зовсім по-новому розкриває.
Засобом досягнення цієї універсальності є нова родина, що єдиною передумовою має сопричастя з Ісусом, спільність із Божою волею. Тому що особа Ісуса постає перед нами якраз не як свавільна, не як егоїстична. «Хто чинить волю Божу, той Мені брат, сестра і мати» (Мр. 3:34-35): особа Ісуса втілює спільність волі Сина з Отцем. Ця особа слухає і слухається. Сопричастя з Ним є сопричастям Синівства з Отцем – новим прийняттям четвертої заповіді, вищого рівня. Воно є входженням у родину осіб, які звертаються до Бога як до Батька і можуть це чинити у спільноті тих, хто разом з Ісусом і – завдяки слуханню Його слів – поєднані з волею Отця, перебуваючи таким чином у серцевині того послуху, який має на увазі Тора.
Ця єдність із волею Бога-Отця завдяки сопричастю з Ісусом, Який живе виконанням Його волі (пор. Йо. 4:34), тепер відкриває і новий погляд на окремі положення Тори. Справді, Тора мала завдання дати Ізраїлю конкретний правовий і соціальний лад, цьому особливому народу, що, з одного боку, є цілком визначеним народом, об’єднаним походженням і наступництвом поколінь, але з іншого – від самого початку і за своєю суттю є носієм універсальної обітниці. В новій родині Ісуса, яку пізніше назвуть «Церквою», ці окремі соціальні та правові правила в їхній історичній буквальності діяти не можуть: саме це й було питанням на початку існування «Церкви з усіх народів» та суперечкою між ап. Павлом і так званими юдеїзуючими. Буквально переносити соціальний лад Ізраїля на людей усіх народів означало б фактично заперечити універсальність зростаючої Божої спільноти. Ап. Павло побачив це надзвичайно виразно. Це не могло б бути Торою Месії. І нею не є, як свідчить нам Нагірна проповідь і весь діалог віруючого та справді уважно слухаючого раввина Ньюснера.
Однак, тут відбувається дуже важливий процес, який у повному значенні було осягнуто, щоправда, й відразу знову викривлено та сфальсифіковано, щойно в Новітній час. Конкретні правові та соціальні форми, політичні правила більше не визначалися як священні закони, буквальні для всіх часів та народів. Вирішальною є принципова спільність волі з Богом, дарована Ісусом. На її основі люди та народи тепер можуть пізнавати те, що відповідає цьому сопричастю волі в політичному та соціальному ладі, щоб у такий спосіб самим формувати правові положення. Відсутність цілого соціального виміру в Ісусовій проповіді, яку Ньюснер з юдейської точки зору дуже логічно критикує, водночас приховує всесвітньо-історичний процес, що сам по собі не відбувся більше в жодному іншому культурному просторі: конкретні політичні й соціальні правила в безпосередньо священній сфері, у божественному законодавстві опускаються і переносяться в сферу свободи людини, – яка через Ісуса вкорінена у волі Божій і яку Ісус спрямовує у русло закону і добра.
Так ми знову дійшли до Тори Месії, до Послання Галатам: «Ви покликані до свободи» (Гал. 5:13) – не до свободи сліпої та свавільної, «свободи, зрозумілої по-плотському», як сказав би Павло, а до свободи зрячої, вкоріненої в сопричасті волі з Ісусом, а, отже з самим Богом, до свободи, яка на основі нового бачення будує саме те, про що в найглибшому значенні йдеться в Торі, надаючи їй зі середини, через Ісуса, універсальний зміст, і тим самим дійсно «звершуючи» її.
Однак, тим часом цю свободу цілковито вирвали з розуміння Бога та сопричастя з Ісусом. Свобода, покликана сприяти універсалізації і тому надавати державі чисто світського характеру, призвела до абсолютного безглуздя, до абсолютної профанації – «профанації», основними ознаками якої стали, подібно, повне забуття Бога і орієнтація виключно на успіх. Для віруючого християнина рекомендації Тори залишаються точками відліку, на які він завжди поглядає; для нього пошуки волі Божої в сопричасті з Ісусом насамперед залишаються дороговказом для розуму, без якого він завжди перебуває в небезпеці засліплення, втрати зору.
Суттєвим є ще одне спостереження. Ця універсалізація ізраїльської віри й надії, визволення від букви закону для нового сопричастя з Ісусом, пов’язані з авторитетом Ісуса та Його права як Сина. Вони втрачають свою історичну вагу та свою несучу основу, якщо Ісуса трактувати суто як ліберального раввина-інформатора. Ліберальне тлумачення Тори було б суто особистою думкою вчителя – воно не може формувати історію. До речі, порівнюється і сама Тора, її походження з Божої волі; все висловлене в ній може бути підтримане тоді лише силою людського авторитету – авторитету вченого. Звідси не виникає нового сопричастя віри. Стрибок в універсальність, необхідна для нього нова свобода можуть стати можливими лише завдяки більшому послуху. Вони можуть стати діяльними як історично-творча сила, якщо авторитет цього нового тлумачення не менший за авторитет самого первісного тексту: це повинен бути божественний авторитет. Нова, універсальна родина є метою місії Ісуса, але Його божественний авторитет – Синівство Ісуса в сопричасті з Отцем – є передумовою, щоб цей прорив у нове й неосяжне став можливим без зради та свавілля.
Ми чули, що Ньюснер запитує Ісуса: чи Ти справді хочеш мене спокусити на переступлення кількох заповідей Божих? Якщо Ісус не говорить з повноваженнями Сина, якщо Його тлумачення не є початком нового сопричастя, нового вільного послуху, то залишається лише це: тоді Ісус спонукає до переступлення Божої заповіді.
Для християнства всіх часів принциповим є чітко бачити взаємозв’язок між перевищенням (відрізняти від «переступлення») та звершенням. Ньюснер – ми це бачили – глибоко поважаючи Ісуса, все ж рішуче критикує послаблення почуття роду, яке він вбачає в Ісусовому заклику до «переступлення» четвертої заповіді; так само й послаблення традиції суботи, що є стрижнем соціального ладу Ізраїля. Насправді Ісус не хоче скасовувати ані родини, ані ідеї суботи, що нагадує про створення світу, а для одного і другого розширює горизонти. Хоча Він Своїм запрошенням стати з Ним членом нової універсальної родини шляхом спільного послуху Отцеві спочатку й підриває соціальний лад Ізраїля, але для Церкви, як ранньої, так і сучасної, принциповим є захист родини як ядра всякого соціального ладу, захист четвертої заповіді у всій широті її значення: ми бачимо, як боротьба Церкви за це триває сьогодні. І так само невдовзі стало помітно, що важливий зміст суботи повинен був наново розвинутися для Господнього дня. Боротьба за неділю є одним із великих сьогоднішніх завдань Церкви.
Нерозривний взаємозв’язок між Старим і Новим Завітом завжди був і є для Церкви основою основ: саме слова Воскреслого наголошують на тому, що Його можна зрозуміти тільки в контексті «Закону і Пророків», та що Його спільнота може жити лише в цьому, правильно зрозумілому, контексті. У цій справі Церкві з самого початку загрожували і завжди загрожуватимуть дві протилежні небезпеки. З одного боку, хибний легалізм, проти якого бореться ап. Павло, і якому, на жаль, завжди присвоювали невдалу назву «юдаїзм». З іншого боку відкидання Мойсея і Пророків – «Старого Завіту», яке сформулював уперше Маркіон[2] у II ст.; воно належить до великих спокус Новітнього часу. Не випадково Гарнак, як провідний представник ліберального богослов’я, вимагав нарешті сповнити спадщину Маркіона і звільнити християнство від тягаря Старого Завіту. Спокуса чисто духовного тлумачення Нового Завіту та позбавлення його будь-якої соціальної і політичної важливості, широко розповсюджена сьогодні, орієнтована в цьому напрямі.
І так само будь-яка спроба поставити на теологічну основу ту чи іншу політичну концепцію означає теологізацію окремо взятого політичного шляху, що повністю суперечить новизні і неосяжності Ісусової Благовісті. Та все ж було б хибним подібні тенденції називати юдеїзацією християнства, тому що Ізраїль свій послух конкретним соціальним правилам Тори пов’язує зі спільністю походження «вічного Ізраїля» і не оголошує універсальним політичним рецептом. Взагалі, для християнства доцільно з глибокою повагою поглянути на цей послух Ізраїля і таким чином краще сприйняти великі імперативи[3] Декалогу, які християнство мусить перенести в простір універсальної Божої родини і які нам дарував Ісус як «Новий Мойсей». У Ньому ми бачимо сповнену обітницю Мойсееві: «Пророка з-поміж вас, з твоїх братів, такого, як я, Господь, Бог твій, настановить тобі…» (Втор. 18:15).
[1] Канон – тексти, визнані за автентичне Слово Боже, що становлять сьогодні Святе Письмо.
[2] Маркіон (Синопський) (85 — † 160) – один з перших єретиків, строго засуджених християнською церквою. Єдиним джерелом релігійного вчення визнавав Святе Письмо, але заперечував увесь Старий Заповіт, а Новий визнавав лише частково.
[3] Імператив (в юриспруденції) — обов’язковість
