Чекаю воскресіння мертвих

Похорони дитини, Альберт Едельфельт

Смерть огидна, бо вона абсурдна; невже все, що є в людини, – це прожити певний час і назавжди зануритися в небуття?

Читаючи спогади людей, які жили в минулі віки, переживаєш дивне почуття: ці люди жили, страждали, сподівалися, домагалися чогось – а тепер усі вони мертві. У наш час ми можемо бачити обличчя людей, померлих не так давно, і чути їх голоси – на кіноплівці, якщо йдеться про акторів, а відколи відеозйомка стала доступною звичайним людям – і на записах, які зберігають рідні. Що з ними зараз? Де вони? І де виявимося ми самі?

У радянські роки нас усіх наполегливо учили, що смерть – це остаточне небуття, і тому нам пропонувалося тішитися світлим майбутнім усього людства. Хоча було ясно, що і в цьому світлому майбутньому люди помиратимуть. Власне, будь-які обіцянки прогресу, якими б захоплюючими вони не були, не скасовують того очевидного факту, що люди далі помиратимуть, а померлі так і не побачать «цей час прекрасний».

Смерть викликає відразу і страх не лише – і не стільки – що ми маємо інстинкт самозбереження. Ми маємо набагато глибшу потребу – потребу в сенсі. І смерть огидна, бо вона абсурдна; невже усе, що є в людини, – це прожити певний час і назавжди зануритися в небуття? Ми інстинктивно віримо в те, що і у всесвіту в цілому, і в окремого людського життя є мета, призначення – і що ж, це призначення зводиться до того, що свідомість людини назавжди згасне, а вся її любов, надія, мрії і спрямування кінчаться нічим? Ми чекаємо справедливості – щоб жертви були утішені, а лиходії покарані, але смерть підводить підсумок, в якому немає ні нагороди праведності, ні кари беззаконню.

Дехто вважає, що люди придумали собі віру в посмертне буття, щоб якось тішитися перед лицем неминучої гіркоти і абсурду смерті. Нам, хто пережив епоху тотального атеїзму, це може здаватися правдоподібним. Але якщо ми підведемо голову і окинемо поглядом ширшу перспективу – інші віки та інші культури – ми побачимо, що опинилися в майже винятковому положенні. У всіх культурах: від Китаю до Месоамерики, від Міжріччя до Чорної Африки – люди вірили і вірять у те, що людська особистість продовжує існувати і після фізичної смерті.

Віра в особисте безсмертя є чимось глибоко природним для людини. Навіть прадавні людські поховання, виявлені археологами, дозволяють чітко відрізнити найпримітивніших людей від найрозвинутіших мавп. По-перше, люди (починаючи вже з неандертальців) хоронили своїх померлих з явними виявами віри в загробне життя, по-друге, вони піклувалися про хворих або покалічених членів племені. Які були релігійні уявлення людей у дописемну епоху, судити дуже важко; але коли з’являється писемність, ми зустрічаємося вже з дуже складними і детальними уявленнями про стан після смерті. Віра в загробне життя не була для людей великих цивілізацій старовини чимось неясним і туманним – вони ставилися до неї настільки серйозно, що вкладали величезні зусилля в підготовку до подорожі в потойбічний світ. Знамениті єгипетські піраміди були саме гробницями, і, як нам відомо, будь-який єгиптянин, який був у змозі собі це дозволити (це коштувало дуже недешево), замовляв собі екземпляр «Книги мертвих» – керівництва, яке мало допомогти йому здолати усі пастки посмертної подорожі і досягти блаженного життя в країні мертвих. На іншому кінці світу, у Тибеті, над вмираючою (чи нещодавно померлою) людиною читали (і читають досі) «Бардо теол», текст, який іноді по аналогії з єгипетським текстом називають «Тибетською книгою мертвих». У цій книзі людині теж намагаються дати інструкції про те, як поводитися після смерті.

Самі уявлення про стани після смерті, зрозуміло, значно відрізняються в різних культурах, проте антропологи відмічають ряд спільних деталей, які неможливо пояснити запозиченням.

Припускають, що їх джерело – посмертний досвід, коли свідомість людини, що перебуває на порозі смерті, покидає тіло і вона бачить його з боку. Цей досвід відзначається і в наш час, особливо у зв’язку з розвитком реанімації. Було б помилкою робити з цього досвіду (завжди украй нетривалого) якісь богословські висновки, але свідоцтва людей, що його пережили, справляють глибоке враження.

Вірую в єдиного Бога

Отже, не можна сказати, що про існування життя після смерті ми дізнаємося тільки з Біблії – така загальнолюдська інтуїція. Але біблійна традиція дозволяє побачити її з іншого боку. Світ язичників був населений безліччю богів і духів, що конфліктували і конкурували між собою. Усі ці істоти були могутні, але не всемогутні, бо вони самі були підпорядковані певній реальності, що стоїла над ними, яка існувала до них і незалежно від них. Язичники могли називати цю реальність по-різному – долею, або кармою, або якось ще. Вона уявлялася безособовою, і до неї безглуздо було звертати благання. Проте в певний момент у людській історії сталося те, що релігієзнавці згодом назвуть «монотеїстською революцією»: на історичній сцені з’явився народ, що сповідував віру в єдиного Бога.

Цей Бог не був одним з богів, або стихій, або сил, діючих у світі; Він відкрився як Творець неба і землі, Який створив і підтримує в бутті кожну порошинку цього всесвіту. Розповідь про творіння, яким починається книга Буття, являє собою разючий контраст з язичницькими міфами про походження світу. Якщо в язичницьких сусідів древнього Ізраїлю творіння починається з битви богів, лютого конфлікту, то в книзі Буття ми бачимо одного Бога, Якому ні з ким битися за владу, – Він із самого початку є безумовним Володарем. Якщо в «Енума еліш» – вавілонському міфі про творіння – бог Мардук створює світ з тіла убитого ним чудовиська Тіамат, то Бог Біблії просто промовляє: «Нехай буде…» Якщо в язичницьких міфологіях люди створені в цілком утилітарних цілях – щоб працювати на богів і приносити їм жертви, – то в Біблії людина створена «за образом Божим» і поставлена володарем над створеним світом. Якщо язичницькі боги позаморальні (тобто не те щоб спеціально злі, просто міркування моралі їх не турбують), то Бог Біблії морально благий і вимагає моральної поведінки.

Звістка біблійних пророків була приголомшливою: у всесвіті і всього в ньому є справжній Володар, за Чиєю волею сходить сонце і ростуть дерева. Вищою реальністю є не безлика доля – але Бог, до якого можна звернутися на «Ти»: «Почуй молитву мою. До Тебе приходить всяка плоть» (Пс. 64:3).

Але людям Біблії відкрилася ще більш вражаюча істина: Бог – не далекий керівник, на кшталт царя, що живе у своєму палаці, далеко від підданих; Він знає кожного з людей, яких створив, в обличчя і по імені; Він ближче до кожного з нас, ніж ми самі. Як сказано про це в псалмі: «Не були втаєні від Тебе кості мої, коли в тайні зачався я, коли в утробі витворювалося тіло моє. Очі Твої бачили зародок мій, і в книзі Твоїй були записані всі дні, призначені для мене, коли ще й одного з них не було» (Пс. 138:15-16).

Віра в Бога неминуче ставила перед людьми питання: чи закінчується задум Божий про людину на смерті? Чи створена людина для того, щоб прожити певний час, а потім назавжди зникнути, неначе її не було? Цікаво, що в Старому Завіті ми не знаходимо описів посмертної долі, звичайних для інших традицій. Бог неначе захищає Свій народ від невірних (чи неточних) уявлень про стан після смерті, щоб запропонувати щось інше – щось набагато більше, контури чого починають проступати вже в пророків.

Попередній запис

Останній обманщик

Тріумф Християнства, Гюстав Доре Отже, Священне Писання говорить про те, що історія, як ми її знаємо, ... Читати далі

Наступний запис

Спокуса гностицизму

Багатостраждальний Іов, Роберт Ляйнвебер Щоб зрозуміти відмінність біблійного погляду на стан після смерті, нам знадобиться розглянути ... Читати далі