Розділи 3-5

Третій плач

Третій і п’ятий плачі є останнім відголоском кризи: обидва показують стан внутрішнього виснаження, в якому опинилися юдеї після вигнання. Цей третій плач не є описом катастроф, він радше містить міркування, так би мовити, «колективної особистості»: той, хто в один момент показує себе пророком, як-от Єремія, в інших віршах – є народом чи містом Єрусалимом, а ще в інших – символом кожної людської істоти, що страждає. У деяких віршах поет ідентифікує себе з Єремією, символізуючи страждання народу (пор. Пл. Єр. 3:14,53-55,58 і з Єр. 20:7,12; 38:6). Із цієї причини ми спостерігаємо в тексті вагання між особистими докорами та суспільною ламентацією. Хоч цей перемінний рух між ламентацією і надією є тривалим, переважає оновлена надія.

3:1-18 – У цих віршах наголошено на особистому плачі: «Я – той муж, який бачив біду». Вони виявляють найпронизливіший смуток. У різних образах Ягве описано як творця руїни: переслідувач, лев, мисливець, кат, злодій тощо. У такій ситуації будь-яка надія здається марною (3:18) і навіть молитва виглядає непотрібною (3:44). Жити, отже, означає майже те саме, що й померти (3:5), оскільки мати своїм ворогом Бога – значить жити без жодної можливости спокою й щастя (3:17).

3:19-33 – Ці дуже гарні вірші виражають найсильнішу надію, яка тільки висловлена в Плачі Єремії, тому цей уривок є одним із найкрасномовніших способів вираження віри й надії, що можна знайти в цілій Біблії. Автор стверджує, що все те, що він говорив дотепер, – це його почуття від спогадів про те, що він пережив у минулому (3:19-20), але коли він відводить свою увагу від спогадів і зосереджується на правдивому Богові, чиє співчуття ніколи не закінчується, його серце сповнює надія (3:21-22). Бог хоче, щоб вірні просто надіялися на Бога і шукали Його (3:25). При цьому надіятися завжди добре, але надія має бути скромною; вона не повинна нав’язувати Богові те, що має бути зроблено; вона підкорюється незбагненим планам Бога. Ось чому поет використовує слово «може» (3:29; пор. Ам. 5:15; Йоіл. 2:14). Церква завжди повчала, що ми можемо мати «дуже міцну надію», але не певне знання про наше спасення.

Покора, зрештою, не затьмарює переконання, яке завжди зароджується в душі вірної людини: «Бо Господь не навіки ж покине!» (3:31). Зрештою, варто зауважити, що тут міститься твердження, яке роз’яснює всі плачі: «Бо не мучить Він з серця Свого, і не засмучує людських синів» (3:33). Отож, стає зрозуміло, що Бог не бажає людських страждань, але допускає їх до тієї міри, яка потрібна для добра або є частиною добра, що його Бог приготував Божому народу.

3:34-54 – У віршах 34-38 ми бачимо визнання віри в Бога, Який піклується про людину, Який є поряд із тими, хто страждає, і втручається в історію. У віршах 39-42 автор закликає визнати особистий гріх як можливу підготовку до кращого майбутнього. Та однак у Плачі Єремії ми знаходимо елементи, що намагаються розбити ланцюг, який поєднує гріх і покарання. З одного боку, пригадується руїна, яка слідувала після похвальної релігійної реформи Йосії, що був достойним царем, який дотримувався закону. Так само й пророк Єремія, який у цьому плачі постає символом людини, що страждає, не був точною моделлю грішника, що заслуговує на покарання. Тут ми бачимо натяки на проблеми, які досягнуть апогею в Книзі Йова (Йов. 31:2-37) і відкинуть традиційне вірування в механічний спосіб винагороди. Автор демонструє, що остаточно все залежить від Бога. У віршах 42-54 ми знову пригадуємо момент великого смутку, коли Бог, здавалося, назавжди покинув народ, який раніше просто відкидав.

3:55-66 – Тут описана надія: Бог почав слухати молитву і діяти на користь обраного народу. Усе підкоряється Божій владі.

Четвертий плач

Разом із другим плачем четвертий плач відображає момент найбільшого збентеження й гіркоти. Деякі образи (4:4-5) дуже вражають, особливо ті, що використані для опису втрачених цінностей: як через розпач матері більше не турбуються про своїх дітей і навіть кидають їх, як страуси покидають яйця (4:3) і як у відчаї навіть їдять власних потомків (4:10), не поважають священиків і старших людей (4:16).

Усе це сталося тому, що люди плекали політичні надії, забуваючи про Ягве (4:17), і дозволили собі бути обманутими їхніми пророками і священиками (4:13). Цей документ, відображає традиції півдня, також містить плач про долю царя, «Господнього помазанця» (4:20). Нарешті, як в Овд. 10-15, едоміти, що тішилися з руїн їхніх сусідів (4:21-22), будуть ганебно відкинуті. Тут, як і в решті книги, ми можемо зауважити потребу зійти зі стежини зла, якою прямувало єврейське суспільство. Із цієї причини Плач Єремії не описує кінець світу як такий, а лише кінець світу, який відкриє шлях для чогось нового й ліпшого. Бог, Який має право забирати життя вірних, також має право забирати Свої дари для вищої і благороднішої мети. Власне, періоди вавилонського вигнання і після вигнання характеризувалися більшим усвідомленням надзвичайної сили Бога, Його несповідимих планів і незбагненної таємниці. З іншого боку, саме несправедливі й могутні (4:13) втратили найбільше під час цього лиха. Заклики Єремії процвітати у Вавилоні (Єр. 29:4-7) змушують думати, що народ під час вигнання жив доволі добре. Тому знадобилося чимало слів заохочення, щоб принаймні частина виселенців вирішила повернутися до Юди.

П’ятий плач

Поет просить Господа поглянути на сумне становище народу. Таке прохання є вираженням упевненості, оскільки погляд Ягве сповнений не байдужості, а милосердя. Щойно лихо завершиться, глибокий сум народу стане нагадуванням про його власний гріх – цей факт стає для народу очевидним (5:16-17).

Вірші 3-18 знову пригадують найважчі моменти облоги Єрусалиму, коли слуги царя вередували й катували людей (5:8), але у віршах 19-22 присутня фінальна пісня надії, яка визнає правління Бога в історії (5:19). Очевидно й те, що відновлення Єрусалиму залежатиме від Божої ініціятиви: «Приверни нас до Себе, о Господи, і вернемось ми» (5:21). Це означає зцілення від гріха і, як наслідок, кінець вавилонського правління, а також відновлення Єрусалиму. Єврейська ментальність не може розуміти ці події в суто духовний спосіб або як щось окреме від зміни серця, яку вже проголошував пророк Єремія (Єр. 31:31-34). У цьому сенсі ми знаходимо тут старозавітне підґрунтя християнської доктрини милосердя (Рим. 9:16).

Попередній запис

Розділи 1-2

Перший плач Поміркуймо спершу над першим плачем, оскільки він містить загальний огляд змісту цілої книги. Відтак звернімося коротко до інших ... Читати далі

Наступний запис

Загальний характер книги

Септуагінта містить «антологію» текстів, що стосуються вавилонського полону: Вступ у двох частинах а. Історичні умови (Вар. 1:1-9) б. Послання до ... Читати далі