Розділи 1-2

Перший плач

Поміркуймо спершу над першим плачем, оскільки він містить загальний огляд змісту цілої книги. Відтак звернімося коротко до інших чотирьох плачів та окреслимо важливі теми кожного з них.

1:1-6 – Єрусалим постає перед нами як скорботна й самотня вдова. Тут не варто уявляти «смерть» Ягве як одного з подругів, проте місто більше не було ані населене народом, ані сповнене життям. Рефрен у вірші 2 повторюватиметься у віршах 16, 17 і 21: «Нема потішителя в неї зо всіх». Це вказує на стан глибокого смутку, коли немає людської підтримки, яка могла полегшити страждання. Зрештою, тут додається новий мотив смутку: зрада та зневіра. Друзі, які мали бути на боці Єрусалиму в цій трагедії, «стали для нього ворогами». Ті вороги – це сусідні народи, яким довіряла Юда, особливо Єгипет (Єр. 2:36-37). У вірші 3 йдеться про події в пустелі, які все ще не сприймаються спокійно, оскільки Єрусалим пригадує жахливі муки, що їх пережив народ, коли намагався втекти, але був оточений ворогами. Вірш 4 повертається до жалюгідного становища Єрусалиму, де більше немає місця для краси й радости прослави. Священики стогнуть, замість того щоб правити; дівчата, замість веселих співів, занурені в гіркий смуток. У віршах 5 і 6 діти й князі, символи надії, влади і слави, додані до списку тих, хто страждає. Вірш 5 передає глибокий богословський зміст: у ньому зазначено, що саме Господь спричинив це лихо «за численність у неї гріхів».

1:7-11 – Вірш 7 є наче вставним епізодом, який підсумовує пережитий досвід. Вірші 8-11 знову наголошують на аспекті болю: становище, в якому опинився Єрусалим, і той факт, що знесилені люди залишилися без харчів. Тут також згадується мученицька молитва народу: «Побач, Господи, горе моє!». І хоч євреї не думали, що Ягве завдасть стільки смутку обраному народові, вони усвідомлювали, що основною причиною цього є гріх і нечистота Єрусалиму.

1:12-16 – Новий опис ситуації, в якій опинився Єрусалим, ще більше підкреслює його внутрішні страждання і закликає всіх споглядати його величезне лихо. Поет відчуває жагучу потребу втілити й поділитися гіркотою своєї душі: ідентифікуючи себе з народом, він більше не може стримувати власних переживань. Ще важливішим є основна думка цього уривку: всі біди були спричинені самим Ягве, і саме це, мабуть, найбільше тривожить юдеїв. Тепер спростована хибна впевненість Єрусалиму, який сильно вірив у традиції виборів і стабільні інституції; вірив у Бога, Який служив цим традиціям. Тепер Єрусалим мусить змиритися з фактом, що Бог перевершує все, що Бог – це єдиний абсолют, який не може бути вміщений у людські схеми й плани, навіть у тих священних інституціях, які були йому угодні. Цікаві міркування висловлені у вірші 10: той Бог, Який заборонив паплюження святині, є Богом, Який дозволив, щоб святиня була спаплюжена чужоземцем-загарбником. Автор говорить не лише про те, що Ягве «допустив» таке осквернення, а про те, що він обрав саме такі дії: «Він послав вогонь… Розтяг сітку… Усіх моїх сильних Господь поскидав… стоптав Господь…». Ця історична криза є частиною Божого плану задля добра Божого народу. Ягве – це Бог, Який діє як «міцна рука» серед обраного народу, намагаючись водночас налагодити стосунки з ним. Тут ми мусимо пам’ятати слова пророків півдня, які, звичайно, вплинули на такий спосіб мислення. Власне, пророки осуджували показну релігійність, для якої Ягве був лише гарною традицією: «Що говорять у серці своєму: Господь не вчинить добра, і лиха не зробить» (Соф. 1:12) і «говорили: Немає Його, й зло не прийде на нас, ні меча, ані голоду ми не побачимо!» (Єр. 5:12).

Взявши до уваги географічне й соціяльно-політичне становище Юди, можна зробити висновок, що домінування Вавилону було неминучим фактом, хіба що в цю ситуацію втрутився б сам Бог. Але Бог відмовляє в цій допомозі, щоб пробудити в людях справжнє відкриття сердець і таким чином побороти їхню хибну самовпевненість. Отож, коли ми кажемо, що саме Бог зруйнував Єрусалим, ми стверджуємо прямо протилежне тому, що мали на увазі люди, коли казали: «Він нічого не зробить». Цей парадокс пробуджує надію і мотивує до молитви: якщо Бог сам допустив зруйнування, Він також зможе втрутитися у відновлення Єрусалиму. Ягве є живим Богом і Богом, Який бере активну участь в історії Божого народу.

1:17-19 – Вірш 17 – вставка, подібна до тієї, що присутня у вірші 7. Вона синтезує ситуацію, згідно з писаннями Єремії (Єр. 25:9; 27:6) та Ісаї (Іс. 10:5; 13:5), що тепер влада чужинців буде перетворена в інструмент для Ягве. Вірш 18 розповідає, як при наближенні цих подій автор постійно вагається між гіркими докорами та смиренним визнанням Божої правоти.

1:20-22 – Вагання тривають, але тепер посилюється молитва як вираження оновленої впевненості. Народ молиться, бо довіряє Богові, Який уже втрутився колись і може втрутитися знову.

Другий плач

Цей плач разом із четвертим плачем повторює тематику першого, але розкриває її глибше, застосовуючи більшу кількість детально розроблених і промовистих образів. Тут надія здається меншою, ніж у першому плачі. Власне, у 2:13 читаємо: «Хто тебе полікує?»; також у 4:16 немає й сліду надії: «Господнє лице розпорошило їх, не дивиться більше на них».

Щодо другого плачу, то тут ми маємо розуміти, що Бог «милосердя не мав» (2:2,17,21), «як ворог» (2:4,5; пор. Єр. 30:14) «в Своїм гніві» (2:1,6,21-22) саме до того народу, який Він обрав, і саме до того міста, яке було Його «підніжком» (2:1) і «короною пишноти» (2:15). Саме тому з такою щирістю, спричиненою смутком і переляком, люди звертаються до Ягве: «Споглянь, Господи, і подивися, кому Ти зробив отаке?» (2:20).

Ще одна особливість другого плачу – це звертання до лжепророків (2:14), через пророцтва яких можна було б уникнути руйнування міста, якби вони картали народ за його гріхи, а не пробуджували марні надії (Єр. 14:13-16; 23:30-40). Таке пророче втручання на користь народу чи міста чудово описане в Йона 3:1-4:2. У Плачі Єремії 2:17 ми бачимо, як правдиве слово Ягве, проголошене вірними пророками, справджується навіть серед руїн міста. Вірші 20-21 є найбільш безжалісними. У віршах 18-19 він закликає відкрито виразити смуток «навпроти обличчя Господнього», стояти твердо і звертатися до Бога не порожніми словами, а «зі свого серця». Істинне благання і чесний стогін перед Богом стають вираженням внутрішнього навернення, нового ставлення до Бога, яке Господь хотів пробудити в серці Божого народу.

Попередній запис

Загальні контексти для тлумачення

Загальний історичний контекст П’ять плачів були написані протягом вавилонського вигнання і описують ті ж самі історичні події, хоча й з ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 3-5

Третій плач Третій і п’ятий плачі є останнім відголоском кризи: обидва показують стан внутрішнього виснаження, в якому опинилися юдеї після ... Читати далі