Увесь день іде сніг. Він великими пластівцями лягає на опале листя та покриває землю чистою пухкою ковдрою. Я дуже люблю, коли падає сніг. Ви коли-небудь ловили сніжинки? Сніжинки потрібно ловити тільки в рукавицях. Чому? Тому що вони дуже тендітні й ніжні, а теплота наших рук їх може дуже швидко розтопити. Подивися, кожна сніжинка не схожа на іншу, серед них немає однакових! Які вони гарні й наскільки правильна в них структура! Немов їх змайстрував якийсь невидимий майстер…
Зима! Це весела й радісна пора року! Для дітей зима – взагалі особливий час. Скільки витівок можна придумати взимку: пограти в сніжки, покататися з гори на санчатах і на лижах, зліпити снігову бабу…
– Ка-ар! Ка-ар! Привіт усім! А я б сказала, що для мене зима – це не добра пора року! Для нас, птахів, що не полетіли на південь, а залишилися зимувати, це не просто не добра пора, а й небезпека! Я, звичайно, не скаржуся! Ка-ар! Я живу непогано! У мене є тепле гніздо, а жителі будинку № 38 увесь час у годівницю підсипають смачної їжі, іноді навіть шматочок сала покладуть. Які гарні люди живуть у будинку № 38! Ка-ар! У цей холодний час вони по-особливому дбають про нас, тварин, що живуть неподалік від будинку.
Одного разу біля нашого будинку зупинилася машина. Потім, коли машина від’їхала, на землі залишилася сидіти маленька чорно-біла кішечка. Вона жалібно нявчала й притискалася до землі. Ну, я, звичайно, стала голосно каркати. Ка-ар! Ка-ар! Ви забули кошеня! Ка-ар! Але машина так само швидко зникла за поворотом, як і з’явилася. Ніхто в машині мене не почув! Ка-ар! Маленька кішечка тремтіла від холоду й перебирала своїми малюсінькими ніжними лапками. Бідолашна! Ка-ар! Вона сильно змерзла! Що ж робити? Я повинна їй допомогти! Я б їй запропонувала зігрітися в моєму гнізді, але, на жаль, кошенята не мають крил і не вміють літати. Моє гніздо о-он як високо! Але я придумала! Я буду голосно каркати! Ка-ар! Ка-ар! Ка-ар! Ка-ар!
Який же шум я підняла у дворі! Як я й очікувала, у вікно визирнула Оленка. Вона почула шум і зацікавилася: «Що це там відбувається?» Дівчинка побачила маленьку чорно-білу кішечку й вигукнула: «Бідолашна! Ти зовсім замерзла!»
Оленка швидко одяглася й вибігла у двір. Ка-ар! Я цього й прагнула! Дівчинка простягнула свої теплі рученята до кішечки й підняла її. Вже вдома вона загорнула її в теплу, пухнасту ковдру. Кішечка зігрілася та почала досліджувати квартиру. Вона повільно висунула свою гарненьку мордочку із зеленими оченятами й уважно оглянула кімнату Оленки. Кішечка зістрибнула з дивана й направилася до вікна. Тільки один стрибок – і вона вже на підвіконні. Я, побачивши її, звичайно, відразу ж відрекомендувалась: «Мене звуть Клара! Я давно живу на цьому дереві й усе про всіх у цьому будинку знаю». Але кішечка, звичайно, не почула, адже вона була за склом, на підвіконні. Ка-ар! Ох, як прикро, що кватирка зачинена, а то я б їй багато цікавого розповіла про наш двір! Ка-ар! А може, вона мене не зрозуміє? Адже я ще ніколи не розмовляла з кішками й у мене може не вийти по-котячому. Ану ж бо, я спробую! Кр-няв! Кр-няв! Ой, яка кумедна ця котяча мова! Ка-ар!
Оленка побачила, що її нова знайома з неабиякою цікавістю вивчає кімнату. «Яка ж вона чудова! – подумала Оленка. – Цікаво, як її звати? Може, Мурка, а може, Люся?»
– Люся! Люся! – покликала Оленка кішечку.
– Няв, ня-а-ав! – охоче відгукнулася кішечка, почувши власне ім’я.
– Ох, як добре, що я зрозуміла, як тебе звати! Ходи-но сюди! Я тобі молочка наллю і погодую!
– Няв!
Люся весело підбігла до блюдця й почала жадібно хлебтати молочко.
– Ох ти, бідолашна, яка голодна! Їж, їж, моя хороша!
Оленка лагідно погладила кішечку по спинці, і тій це сподобалося.
Кішка Люся радісно нявкнула, зрозумівши, що нарешті знайшла свій дім.
