Залишається ще блаженство «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать» (Мт. 5:8). Орган, яким можна бачити Бога – це серце. Самого розуму не достатньо; щоб людина стала здатною сприймати Бога, мусять взаємодіяти сили всього її єства. Має бути чистою воля, а ще раніше – афективна основа душі, що задає напрям розумові та волі. Під «серцем» розуміється якраз ця внутрішня взаємодія людських сил сприйняття, в тому числі і правильна взаємодія тіла й душі, що належить до цілісності цього створіння під назвою «людина». Фундаментальна афективна налаштованість людини залежить саме від цієї єдності душі й тіла і від того, чи людина сприймає і свою тілесність, і свою духовність; чи, ставлячи тіло на служіння духові, не ізолює розум або волю, чи приймає саму себе з погляду Бога, визнаючи таким чином і тілесність своєї істоти як багатство для духу та живучи нею. Щоб людина могла бачити Бога, серце – цілісність людини – має бути чистим, відкритим і вільним всередині. Теофіл Антіохійський (пом. бл. 180 р) одного разу висловив це в диспуті з людиною, що шукає Бога, так: «Якщо ти скажеш: ‘Покажи мені твого Бога!’, то я відповім тобі: покажи мені твою людину… Покажи, що очі душі твоєї бачать, і вуха серця твого чують. Бо… Бога бачать ті, хто здатен Його бачити, в кого саме відкриті очі душевні… Людина повинна мати душу чисту, як блискуче дзеркало…» (До Автоліка І, 27).
Так виникає запитання: як очистити внутрішнє око людини? Як усунути більмо, що викривлює її погляд або врешті-решт призводить до її повного засліплення? На це запитання, починаючи від «Шляху очищення» і до «Єднання», намагалася відповісти містична традиція. Але нам слід сприймати блаженства насамперед у біблійному значенні. Тут ми зустрічаємо цю тему передусім у 24 псалмі, що є вираженням давньої передбрамної літургії: «Хто на гору Господню зійде і хто буде стояти на Його святому місці? Той, чиї безвинні руки й чисте серце; хто не пильнує розумом своїм пустого і не присягає криво» (Пс. 24:3-4). Перед брамою храму виникає запитання, хто може стояти там, поблизу живого Бога: умовою є «невинні руки і чисте серце».
Псалом пояснює зміст цієї умови доступу до місцезнаходження Бога у різний спосіб. Незамінною передумовою є те, щоб люди, які хочуть приступити до Бога, шукали Його, Його лику (стих 6). Отже, головною умовою видається знову та сама манера, яку ми знайшли описаною в ключових словах «голод і спрага за справедливістю». Пошуки Бога, Його лику – це перша і головна умова підйому, що веде до зустрічі з Богом. Але перед тим, пояснюючи значення вислову про чисті руки і чесне серце, зазначається, що людина не обманює і не кривить душею: отже, чесність, правдивість, справедливість стосовно ближнього і спільноти – це те, що можна було б назвати соціальною етикою, але що насправді сягає основи серця.
Псалом 15 пояснює це ще більше, так що можна сказати, що просто найважливішим змістом Декалогу є умова допущення до Бога – з наголосом на внутрішніх пошуках Бога, прямуванні до Нього (перша скрижаль), та на любові до ближнього, справедливості щодо окремої особи і спільноти (друга скрижаль). Ці умови зовсім не основуються на особливому знанні Об’явлення, а є «пошуками Бога» і головними способами праведності, які підказує кожній особі пильна – пробуджена саме пошуками Бога – совість. Те, що ми раніше роздумували про питання спасіння, тут ще раз підтверджується.
І все-таки в устах Ісуса ці слова набувають нової глибини. Суть Його постаті саме в тому, що Він бачить Бога, перебуває з Ним у стосунках віч-на-віч, у постійному внутрішньому спілкуванні – Він живе в екзистенції Синівства. Тому це глибокий христологічний вислів. Ми побачимо Бога, коли ввійдемо в «спосіб мислення Христа» (Флп. 2:5). Очищення серця відбувається в наслідуванні Христа, в єднанні з Ним. «Живу вже не я, а живе Христос у мені…» (Гал. 2:20). І тут виявляється щось нове: підйом до Бога відбувається саме в сходженні вниз до смиренного служіння, у сходженні до любові, що є суттю Бога і тому справді очищувальною силою, яка чинить людину здатною сприймати Бога і Його бачити. В Ісусі Христі Бог Сам Себе явив у сходженні додолу: «Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич Свою рівність із Богом, а применшив Себе Самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини… Він понизив Себе, ставши слухняним аж до смерті, смерті ж хресної. Тому і Бог Його вивищив і дав Йому ім’я, що понад усяке ім’я…» (Флп. 2:6-9).
Ці слова позначають вирішальний поворот в історії містики. Вони виявляють новизну християнської містики, що походить із новизни Об’явлення в Ісусі Христі. Бог опускається з висот і в Своєму Зішесті доходить аж до смерті на Хресті. І саме так Він виявляє свою справжню Божественну сутність. Підняття до Бога починається з наслідування Його в цьому сходженні вниз. Тому, літургія псалма 24 перед брамою храму набуває нового значення: чисте серце – це серце любляче, що входить у сопричастя служіння й послуху разом з Ісусом Христом. Любов – це вогонь, що очищує і єднає розум, волю, почуття, об’єднує людину саму з собою, об’єднуючи її з Богом, так що Він стає служителем об’єднання розділених: так людина входить у місцезнаходження Бога і може Його бачити. І саме це й означає: бути блаженним.
Після цієї спроби дещо глибше проникнути у внутрішнє бачення блаженств (не розкрита тут тема «милосердних» буде розглянута в контексті притчі про милосердного самарянина[1]) ми повинні поставити собі ще два невеликі запитання, що належать до розуміння цілого. В Луки після чотирьох блаженств, які він передає, є чотири голосіння: Горе вам, багатим… Горе вам, ситим нині… Горе вам, що смієтеся нині… Горе вам, якщо вас усі хвалять… (Лк. 6:24-26). Ці слова нас лякають. Як нам до цього ставитися?
Насамперед можна ствердити, що Ісус тут іде слідом за схемою, яку ми знаходимо і в Єр. 17 та Пс. 1: зображенню правильного шляху, що веде людину до спасіння, протиставляється застережний знак, що демаскує фальшиві обіцянки та пропозиції і має втримати людину від того, щоб вона не подалася стежкою, яка закінчується смертельним проваллям. Те саме ми знову знайдемо в притчі про багатого марнотратника і бідного Лазаря.
Хто правильно зрозумів дороговкази надії, які зустрічаються нам у блаженствах, той сприйме грізні слова Ісуса, передані Лукою, як характеристику прямо протилежних життєвих принципів, які штовхають людину до ілюзорного, проминаючого, стягують її з висот і відвертають від Бога, від ближніх, і завдають тим самим непоправної шкоди. Але так само стане зрозумілим і істинний намір цього застережного знаку: голосіння – це не прокляття; вони не виражають ненависті чи заздрості, чи ворожості. Йдеться не про засудження, а про попередження, з наміром врятувати.
Але тут постає принципове запитання: чи добрим є напрям, який показує нам Ісус з допомогою блаженств та протилежних їм застережень? Чи справді так уже й погано бути багатим – бути ситим – сміятися – бути прославленим? Саме на це спрямував свою гнівну критику християнства Фрідріх Ніцше. Критикувати слід, мовляв, не християнське вчення: розвінчати слід мораль християнства як «фундаментальний злочин проти життя». А під «мораллю християнства» він розуміє саме той напрям, який заданий нам Нагірною проповіддю. «Який гріх тут на Землі був досі найбільшим? Хіба це не були слова того, хто сказав: ‘Горе тим, що тут сміються!’?» А щодо обітниць Христових він каже: “Нам зовсім не треба Царства Небесного. Ми стали людьми – тому хочемо царства земного».
Візія Нагірної проповіді видається наче релігією ворожості, наче заздрістю боягузів та інвалідів, що не доросли до життя, тож хочуть помститися прославлянням своїх невдач і прокляттям сильних, успішних, щасливих. Широкому погляду Ісуса протиставляється яскрава туземність – бажання скористатися зараз зі світу і пропозицій життя, шукати небо тут, не дозволяючи себе гальмувати жодними докорами сумління.
Багато що з цього увійшло в сучасну свідомість і дуже визначає сьогоднішнє ставлення до життя. Таким чином, Нагірна проповідь ставить питання про фундаментальний християнський вибір, і, будучи дітьми цього часу, ми відчуваємо внутрішній опір цьому вибору – хоча нас і зворушує похвала лагідним, милосердним, миротворцям, чесним людям. Після досвіду тоталітарних режимів, після брутальності, з якою вони топтали людину, знущалися зі слабких, закріпачували їх, били, ми знову розуміємо й тих, хто голодний і спраглий справедливості; ми наново відкриваємо для себе душу зажурених та їхнє право на втіху. Перед лицем зловживання економічною владою, перед лицем жорстокостей капіталізму, який понижує людину до товару, перед нами постали й загрози багатства, і ми знову розуміємо, що мав на увазі Ісус під застереженням про багатство, про божество Мамони, що руйнує людину, що тримає велику частину світу своєю дією. Так, блаженства протистоять нашому спонтанному почуттю буття, нашому голоду і спразі жити. Вони вимагають «навернення» – внутрішньої зміни спонтанного напряму, яким ми хотіли б іти. Адже в цій зміні проявляється чисте і вище, впорядковується наше буття.
Грецький світ, життєрадісність якого в гомерівських епосах здається такою чудовою, все ж глибоко усвідомлював те, що істинним гріхом людини, її найглибшою загрозою є «υβρις» – претензійне самозвеличення, при якому людина вивищує себе до рангу божества, сама хоче бути собі Богом, щоб цілком і повністю володіти життям і черпати з нього все, що б воно тільки не пропонувало. Це усвідомлення того, що справжня загроза людині полягає в гордому самозвеличенні, яке спочатку видається таким поважним, Христос у Нагірній проповіді максимально поглиблює.
Ми побачили, що Нагірна проповідь є прихованою христологією. На її тлі вирізняється постать Христа, людини, що є Богом, але саме тому і сходить вниз, зрікається Себе, аж до смерті на Хресті. Святі, починаючи від Павла, включаючи Франциска Асизького і закінчуючи матір’ю Терезою жили згідно з цим вибором, показавши нам правильний образ людини та людського щастя. Суть справжньої християнської моралі можна висловити одним словом: любов. Любов, яка з усією очевидністю протистоїть самолюбству, оскільки вона пропонує вихід за межі власного «я», що, в свою чергу, якраз і допомагає людині знайти себе. На противагу спокусливому блискові Ніцшевого образу людини цей шлях спочатку здається нещасним, просто-таки неприйнятним. Але він є справжнім життєвим шляхом угору; лише на шляху любові, стежки якої описані в Нагірній проповіді, відкривається все багатство життя, велич істинного покликання людини.
[1] Самаряни – самаряни хоча й почитали одного Бога, але мали свою власну версію Тори та своє власне святе місце на горі Геразим. Оскільки вони ворогували з юдеями, слово «самарянин» у час Ісуса вважалося лайкою.
