Сказано було – А Я кажу вам
Від Месії сподівалися, що Він принесе оновлену Тору – свою Тору. Можливо, це має на увазі ап. Павло в Посланні до Галатів, ведучи мову про «закон Христовий» (Гал. 6:2): його сильний і пристрасний захист свободи від юдейського Закону кульмінує в п’ятій главі у реченнях: «Христос нас визволив на те, щоб ми були вільні. Тож стійте і під кормигу рабства не піддавайтеся знову» (Гал. 5:1-2). Але, повторюючи потім у Гал. 5:13 ще раз: «Ви… покликані до свободи», він додає: «…Аби тільки свобода ваша не стала приводом до тілесності; …любов’ю служіть один одному!» І тут він розвиває значення цієї свободи – а саме, що вона є свободою для добра, свободою, що дає Духу Божому себе вести; і саме ця згода на ведення себе Духом Божим є способом звільнення від юдейського Закону. Безпосередньо після цього ап. Павло вказує, в чому полягає зміст свободи духу і що їй суперечить.
«Закон Христовий» – це свобода. Це є парадоксом благовісті Послання до Галатів. Отже, ця свобода має зміст, має напрям, тож суперечить тому, що людину визволяє лише позірно, а насправді її закріпачує. «Тора Месії» є зовсім інша, нова – але саме тому вона «звершує» Тору Мойсея.
Більша частина Нагірної проповіді (Мт. 5:17-7,27) присвячена тій самій темі. Після програмного вступу, що ґрунтується на блаженствах, вона пропонує нам, так би мовити, Тору Месії. З огляду на адресатів та наявні наміри тексту є аналогія з Посланням до Галатів: aп. Павло пише тут до юдеохристиян, що стали сумніватися, чи все ж не слід і надалі дотримуватися цілої Тори так, як це розуміли досі.
Ці сумніви стосувалися насамперед обрізання, заповідей при трапезі, цілої сфери приписів очищення та способу дотримання суботи. Павло вбачає в цих уявленнях відхід від новизни месіанського перелому, при якому втрачається найважливіше – вселенськість Божого народу, силою якої Ізраїль може тепер охоплювати всі народи світу, Бог Ізраїля справді – згідно з обітницями – став доступний всім народам, виявляє Себе Богом їх усіх, Богом єдиним.
Вирішальним уже є не «плоть», не плотське походження від Авраама, а «дух»: приналежність до ізраїльської спадщини віри й буття через сопричастя з Ісусом Христом, що «одухотворив» юдейський Закон, зробивши його таким чином універсальним життєвим шляхом. У Нагірній проповіді Ісус звертається до Свого народу, до Ізраїля, як до першоносія обітниці. Але, передаючи йому нову Тору, Він його відкриває, так що тепер з Ізраїля та інших народів може постати нова велика Божа родина.
Матей написав своє Євангеліє для юдеохристиян, а також для юдейського світу, щоб наново виявити цей великий імпульс, що вийшов від Ісуса. Через його Євангеліє Ісус наново й постійно промовляє до Ізраїля. Він промовляє в історичному часі Матея особливо до юдеохристиян, що таким чином в історії людства та її переломі, здійсненому Ісусом, пізнають новизну і продовження історії спасіння, розпочатої за Авраама; так вони мають знайти дорогу життя.
Як же виглядає ця Тора Месії? Тут, на самому початку, неначе зміст і ключ розуміння, знаходяться завжди є для нас несподівані слова, що недвозначно чітко представляють вірність Бога Самому Собі та вірність Ісуса вірі Ізраїля: «Не думайте, що Я прийшов усунути Закон чи Пророків: Я прийшов їх не усунути, а доповнити. Істинно бо кажу вам: доки перейде небо й земля, ні одна йота, ні одна риска з Закону не перейде, поки все не здійсниться. Хто, отже, порушить одну з оцих найменших заповідей і навчить інших так робити, той буде найменшим у Небеснім Царстві. А хто виконає їх і навчить, той буде великим у Небеснім Царстві» (Мт. 5:17-19).
Йдеться не про скасування, а про виконання, і це виконання вимагає більше, а не менше праведності. Ісус відразу додає: «Коли ви своєю праведністю не перевищите книжників та фарисеїв, не ввійдете в Царство Небесне» (Мт. 5:20). Отже, йдеться лише про посилений ригоризм[1] послуху законові? Чи ця більша праведність є чимось іншим?
Якщо на початку «нового прочитання» найважливіших частин Тори так наголошується на надзвичайній вірності, на незламаній традиції, то при подальшому слуханні впадає у вічі, що Ісус виявляє співвідношення Тори Мойсея з Торою Месії антитезами: сказано було давнім – а Я кажу вам. Особа Ісуса виступає у такому ранзі, якого не міг собі дозволити жоден законовчитель. Народ це відчуває – Матей виразно нам каже, що народові було «страшно» через Його манери вчення. Він вчить не так, як чинять це раввини, а як «повновладний» (Мт. 7:29; пор. Мр. 1:22; Лк. 4:32). Звичайно, тут ідеться не про риторичну якість Ісусових промов, а про очевидне право стояти на висоті Законодавця – на висоті Бога. «Страх» (на жаль, узгоджений переклад німецькою мовою пом’якшує це слово до слова «спантеличення») є саме страхом від того, що людина наважується говорити з величністю Самого Бога. Або Він таким чином посягає на Божу велич, що було б жахливо – або ж, що здається неймовірним, Він справді стоїть на рівні Бога.
Як же нам розуміти цю Тору Месії? Який шлях вона нам вказує? Що вона нам говорить про Ісуса, про Ізраїль, про Церкву, про нас самих та до нас самих? У пошуках відповіді мені дуже стала в пригоді вже згадана книга юдейського вченого Якова Ньюснера: «А Rabbi talks with Jesus» (1993; переклад німецькою: Ein Rabbi spricht mit Jesus. Ein jüdisch-christlicher Dialog, 1997 [та російською: Рабби беседует с Иисусом, 2007]).
Ньюснер, віруючий єврей і раввин, виріс у дружбі з католицькими та протестантськими християнами, разом із християнськими богословами викладає в університеті і ставиться до віри своїх християнських колег із глибокою повагою, але все ж залишається глибоко переконаним у чинності юдейського тлумачення Святого Письма. Його благоговіння перед християнською вірою та вірність юдаїзму спонукали йогo шукати діалогу з Ісусом.
У цій книзі він ставить себе в гурт учнів на «горі» в Галилеї. Він слухає Ісуса, порівнює Його слова зі словами Старого Завіту та з раввинівськими переданнями, записаними в Мішні і Талмуді: у цих творах він бачить усну традицію від самих початків, що дає йому ключ до тлумачення Тори. Він прислухається, він порівнює і він розмовляє з Самим Ісусом. Він зворушений величчю та чистотою сказаного і все ж водночас занепокоєний тією несумісністю, яку знаходить в осерді Нагірної проповіді. Тоді він подорожує з Ісусом далі до Єрусалима, слухає, як у словах Ісуса та сама тематика повторюється і розвивається. Він постійно намагається зрозуміти, постійно його захоплює велич, тож знову й знову він розмовляє з Ісусом. Але наприкінці вирішує не йти слідом за Ісусом. Він залишається – за його власним висловом – з «вічним Ізраїлем» (цит. вид., с. 162).
Діалог раввина з Ісусом виявляє, як віра Слову Божому у Святому Письмі в усі часи творить сучасність: на основі Писання раввин може ввійти у дні Ісуса, і на його основі Ісус входить в наше сьогодення. Цей діалог відбувається дуже чесно. Він дає проявитися усій незворушності відмінностей, але він відбувається і у великій любові: раввин приймає відмінність Благовісті Ісуса і прощається без ненависті, а в суворості правди завжди дотримується також сили любові, що примирює.
Спробуймо збагнути суть цього діалогу, щоб пізнати Ісуса та краще зрозуміти наших єврейських братів. Центральний пункт, на мою думку, дуже добре помітний в одній із найбільш вражаючих сцен, які Ньюснер розвиває в своїй книзі. У своєму внутрішньому діалозі Ньюснер цілий день ішов слідом за Ісусом. Ось він відходить на молитву та вивчення Тори з юдеями невеликого міста, щоб обговорити почуте з тамтешнім раввином – завжди відчуваючи сучасність через тисячоліття. Раввин цитує з Вавилонського Талмуда[2]: «Учив равві Сімлай: Шістсот тринадцять заповідей було дано Мойсею; триста шістдесят п’ять заборонних згідно з кількістю днів у році та двісті сорок вісім повелінь – згідно з кількістю органів і частин людського тіла. Прийшов Давид і скоротив їх кількість до одинадцяти… Прийшов Ісая і скоротив їх кількість до шести… Повернувся Ісая і звів їх до двох… Прийшов Авакум і звів їх до однієї, як сказано: ‘Праведний з віри своєї буде жити (Ав. 2:4)’» (там само, і 113-114 [у рос. вид.: с. 177-178]).
У книзі Ньюснера після цього йде наступний діалог: «’Це те, – запитує вчитель, – що й Ісус сказав?’ Я: ‘Не зовсім, але приблизно’. Він: ‘Що він упустив?’ Я: ‘Нічого’. Він: ‘Тоді що він додав?’ Я: ‘Себе’» (с. 114 [рос. вид.: с. 178]). Це – вершина страху перед Ісусовою Благовістю для віруючого юдея Ньюснера, і головною причиною того, чому він не хоче йти слідом за Ісусом, а залишається при «вічному Ізраїлі» є центральність Особи Ісуса в Його Благовісті, що всьому задає новий напрям. У цьому місці на доказ цього «додатку» Ньюснер цитує слова Ісуса до багатого юнака: «Якщо хочеш бути досконалим,… піди, продай, що маєш… ; потім приходь і йди за мною» (с. 114 [у рос. вид. – с. 178]; пор. Мт. 19:21). Досконалість, святість, якої вимагає Тора, – як святим є Бог (Лев. 11:44; 19:2), – полягає тепер у тому, щоб наслідувати Ісуса.
Ньюснер розглядає цю таїнственну тотожність Ісуса з Богом, звершену в словах Нагірної проповіді, тільки з великим острахом та благоговінням, але його аналізування все ж виявляють, що це є точкою, в якій Благовість Ісуса принципово відрізняється від міри «вічного Ізраїля». Він чинить це на основі трьох найважливіших заповідей, трактування яких Ісусом він досліджує: на основі четвертої заповіді – заповіді любові до батьків, на основі третьої заповіді – святкування суботи, і, нарешті, на основі заповіді святості, якої ми щойно торкнулися. Ньюснер доходить тривожного висновку, що Ісус явно хоче його спонукати до недотримання цих трьох головних заповідей Божих, а натомість долучитися до Нього.
[1] Ригори́зм – строгість проведення якого-небудь принципу (норми) у поведінці та думці.
[2] Талмуд, Вавилонський – головна релігійна книга юдаїзму після юдейської Біблії. Укладена бл. 600 р. по Хр. у Вавилоні.
