Повернемося назад, до другого блаженства: «Блаженні засмучені, бо будуть утішені» (Мт. 5:5). Чи добре є сумувати і хвалити смуток?
Є два види смутку. Перший – коли втрачена надія, коли вже немає довіри до любові; такий смуток руйнує зсередини правду і людину. А інший смуток походить із враження правдою, веде людину до навернення, до спротиву злу. Цей смуток зцілює, тому що вчить по-новому сподіватися й любити. Виразником першого смутку є Юда, який – вражений страхом через своє власне падіння – більше не наважується на надію і в тривозі сам себе губить. Виразником другого виду смутку є Петро, який, вражений поглядом Господа, починає плакати, і ці сльози є для нього цілющими: вони зорюють земне царство його душі. Він розпочинає все заново і стає іншим.
Вражаюче свідоцтво цього позитивного виду смутку, що є силою, протидіючою злу, пропонує нам уривок з Єз. 9:4. Там шістьом чоловікам доручено покарати Єрусалим – місцевість, повну крові, місто несправедливості (Єз. 9:9). Але перед тим чоловік у лляному одязі повинен намалювати літеру «т» (схожу на знак хреста) на чолі всіх тих, «що зітхають і сумують через усі поганства, що діються» посеред цього міста (Єз. 9:4); позначені таким чином не підпадають під засуд. Це люди, що не виють із вовками, що не дають себе втягнути у співучасть з несправедливістю, яка стала буденною, а страждають від неї. Будучи не в силі цілком змінити ситуацію, все ж вони протиставляють пануванню зла пасивний опір страждань – смуток, що прокладає кордон владі зла.
Традиція знайшла ще один образ цілющого засмучення: Марія, що разом зі своєю сестрою – дружиною Клеопи, Марією Магдалиною та Йоаном стоїть під хрестом (Йо. 19:25-26). Знову – як у розумінні Єзекиїла – в світі, повному жорстокості й цинізму чи страшної з ними співучасті, ми виявляємо гурт людей, що залишаються вірними; вони не можуть відвернути нещастя, але, співстраждаючи, стають на бік засуджених, а, співлюблячи, стоять на боці Бога, який є Любов’ю. Це співчуття наводить на спогад про чудові слова святого Вернара Клервоського у його коментарі на Пісню пісень (с. 26, № 5, цит. вид.): «…impassibilis est Deus, sed non incompassibilis» – Бог не може страждати, але може співстраждати. Під хрестом Ісуса найкраще розумієш слова: «Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені». Хто своє серце не вчинив нечулим на біль, на горе іншої людини, хто не відкриває душу злу, а страждає під його владою, погоджуючись із правдою, тобто з Богом, той відкриває вікна світу, щоб увійшло світло. Таким засмученим обіцяна велика втіха. Тому друге блаженство дуже тісно пов’язане з восьмим: «Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне».
Смуток, про який говорить Господь, є співіснуванням зі злом, способом протесту проти того, що чинять усі і що особі нав’язується як взірець поведінки. Цього виду опору світ не зносить, він вимагає співучасті. Цей смуток видається йому звинуваченням проти нечуйності совісті. Так воно і є. Тому засмучені стають переслідуваними за правду. Засмученим обіцяється втіха, переслідуваним – Царство Боже; це та сама обітниця, що стосується вбогих духом. Обидві обітниці дуже схожі: Царство Боже, перебування під захистом Божої влади та безпека в Його любові – це справжня втіха.
І навпаки: страждаючий по-справжньому втішиться, його сльози повністю висохнуть щойно тоді, коли йому і людям цього світу, позбавленим влади, більше не загрожуватиме смертоносна сила; щойно тоді втіха досконала, коли й незрозумілі страждання минулого підносяться до Божого світла і на основі Його доброти набувають примирливого сенсу; щойно тоді з’являється справжня втіха, коли позбавлений своєї сили «останній ворог», смерть (1 Кор. 15:26), з усіма своїми спільниками. Так слова про втіху допомагають нам зрозуміти, що мається на увазі під «Царством Божим» (Небом), а «Царство Боже», своєю чергою дає нам уявлення про те, яку втіху приготував Господь для всіx засмучених і страждаючих цього світу.
Тут слід додати ще одне зауваження. Для Матея і його читачів та слухачів слова про переслідуваних за правду мали пророче значення. Це було для них пророцтвом Господа про становище Церкви, яке вони переживали. Церква стала переслідуваною «за правду». «Правда» мовою Старого Завіту є вираженням вірності П’ятикнижжю, вірності Слову Божому, що постійно нагадувалося пророками. Вона є дотриманням вказаного Богом правильного шляху, серцевиною якого є десять заповідей. Новозавітним відповідником старозавітному поняттю правди є «віра»: віруючий є «праведником», що ходить Божими дорогами (Пс. 1; Єр. 17:5-8). Бо віра – це дорога з Христом, в Кому сповнений весь Закон; вона єднає нас із праведністю самого Христа.
Переслідувані за правду люди – це ті, хто живе правдою Божою – вірою. Через те, що людина постійно прагне унезалежнення від Божої волі і вторувати лише самій собі, віра постійно здаватиметься суперечністю «світові» – панівним силам, і тому в усі періоди історії вона приводитиме до переслідування за правду. Ці слова втіхи адресовані переслідуваній Церкві всіх часів. Будучи безсилою та страждаючи, вона знає, що перебуває там, де надходить Царство Боже.
Якщо, як при попередніх блаженствах, обітниця має еклезіологічний вимір, тлумачення суті Церкви, то так само знову натрапляємо і на христологічну основу цих слів. Розп’ятий Христос є переслідуваним праведником, про якого говорять пророчі тексти Старого Завіту, особливо пісні про Божого слугу, якого передчував ще Платон (Держава II, 361е-362а). Отже, саме Він є настанням Божого Царства. Блаженство є запрошенням до наслідування Розп’ятого – до окремих осіб та до Церкви в цілому.
Заповідь про гнаних доповнюється в завершальному стиху всього кодексу заповідей варіацією на ту ж тему, що дає змогу побачити нам дещо нове. Ісус обіцяє радість, веселощі та велику нагороду тим, кого «будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо.., обмовляючи Мене ради» (Мт. 5:11). Тепер критерієм праведності та порятунку стає Його особа, ставлення до Неї. Якщо в інших блаженствах христологія присутня неначе приховано, то тут Благовість про Нього Самого відкрито виступає центральною. Ісус приписує Своїй особі таке значення, на яке не може претендувати жоден Учитель Ізраїля, а також жоден Учитель Церкви. Той, хто таке каже, є вже не пророком у колишньому значенні, не посланцем і не довіреною особою; Він Сам є точкою відліку правильного шляху, самою ціллю і осердям.
Надалі ми зрозуміємо, що ця безпосередня христологія є основною для Нагірної проповіді в цілому. Те, що тут поки що лише окреслилось, розкриється потім в міру розгортання її змісту.
Послухаймо тепер четверте, досі ще не розглянуте, блаженство: «Блаженні голодні та спраглі справедливості, бо вони наситяться» (стих 6). Це прославляння внутрішньо споріднене зі словами про засмучених, що знайдуть втіху: як там обітницю отримують ті, хто не схиляється перед диктатом панівних думок і звичок, а в стражданнях їм опираються, так і тут ідеться про людей, які виглядають, розшукують велике, справжню праведність, справжнє добро. Одне словосполучення, що знаходиться серед тексту Книги Даниїла, стало для традиції узагальненням постави, про яку тут ідеться. Там Даниїла описують як «vir desideriorum», «мужа бажань» (Дан. 9:23 за Вульгатою). Погляд скеровується на людей, які не задовольняються наявним і не придушують неспокою серця, що спонукає людину прагнути більшого, тож вона душею вибирається в дорогу – неначе мудреці зі Сходу, що шукають зірку, яка вказує шлях до істини, до любові, до Бога. Це люди внутрішньо чуйні, що чинить їх здатними чути і бачити непомітні знаки, які Бог посилає у світ; отож ці люди розбивають диктатуру звичності.
Хто при цьому не згадає покірних святих, в яких Старий Завіт відкривається на Новий і в нього перетворюється? – Захарію та Єлизавету, Марію і Йосифа, Симеона й Анну, які кожен на свій лад із внутрішньою пильністю очікують спасіння Ізраїля та своїм смиренним благочестям, терпеливістю свого очікування і туги «готують шляхи» Господу? Але чи ми так само згадуємо і дванадцятьох апостолів – людей (ми це побачимо) зовсім різного духовного і соціального походження, які, проте, посеред своєї праці та своїх буднів зберегли щире серце, що відгукнулося на заклик важливішого? Або ж пристрасть Павла до праведності, яка перебуває на хибному шляху, але все ж готує його до того, щоб Бог його скинув на землю і привів до нового ясного бачення? Так можна було б продовжувати переглядати всю історію. Едіта Штайн якось сказала, що той, хто чесно і завзято шукає істини, той прямує до Христа. Про таких людей говорить блаженство – про цю спрагу і голод, що є блаженними, бо ведуть людину до Бога, до Христа і тому відкривають світ Царству Божому.
На мою думку, на основі Нового Завіту можна дещо сказати про спасіння тих, хто не знає Христа. Сьогоднішня теорія схиляється до того, що кожен повинен жити своєю релігією або навіть атеїзмом, в якому він себе знаходить. У такий спосіб, мовляв, він спасеться. Така думка передбачає дуже дивний образ Бога і дивне уявлення людини та правильного шляху людства. Спробуймо це пояснити кількома практичними запитаннями. Чи хтось стане блаженним і визнаним Богом праведним через те, що він сумлінно виконує обов’язки кровної помсти? Через те, що він активно виступає за «святу війну» і бере в ній участь? Чи через те, що він приніс у жертву певних тварин? Чи, можливо, через те, що дотримується обрядових омивань та інших звичаїв? Через те, що свої думки і бажання вважає справою совісті і таким чином сам себе вважає за критерій? Ні, Бог вимагає протилежного: внутрішньої пильності на Його тихе звертання, що присутнє в нас і вириває нас із простих звичок на дорогу до правди. «Голодні і спраглі справедливості» – це шлях, відкритий кожному; це шлях, кінець якого – Ісус Христос.
