«До того знаємо, що тим, які люблять Бога, покликаним з Його волі, усе сприяє для добра» (Рим. 8:28), – ясна річ, що цей біблійний вірш ще й як обнадіює. От тільки коли стається якійсь негаразд, вже не кажучи – якесь лихо, не так просто цитувати цей вірш. Тут потрібна чимала віра і надія на Бога. А якщо людина взагалі не відає про Бога, або ж має про Нього доволі поверхневе чи зовсім перекручене уявлення? Що робити в такому випадку? На це дає відповідь, як не важко здогадатися, Біблія.
«І, вийшовши звідти, Ісус пішов у землі Тирські і Сидонські. І ось жінка-хананеянка, вийшовши з тих місць, закричала Йому: помилуй мене, Господи, Сину Давидів, дочка моя тяжко біснується» (Мф. 15:21,22). Між іншим, жінка-чужинка вказала на царську, месіанську гідність Ісуса, те, що не хотіли визнавати більшість Його співвітчизників. Та що там визнавати! За першої-ліпшої нагоди вони були ладні повести Христа «на вершину гори, на якій було збудоване їхнє місто, щоб скинути Його» (Лк. 4:29), коли Він намагався заявити про Свою месіанську гідність. Втім, з рештою, Христовим співвітчизникам вдалося цей план руками римлян втілити в життя… Але мова зараз не про це.
Жінка визнала, принаймні заявила привселюдно, що Христос – це Месія, «Цар Ізраїлів» (Ін. 1:49). За таке Спаситель в іншому випадку питав: «Чого ти хочеш від Мене?» (Мк. 10:51), як це сталося зі сліпим Вартимеєм, який свого часу сидів біля стін Єрихонських «і просив милостиню» (Мк. 10:46). Але у випадку з жінкою-хананеянкою Христос мовчав. «Не відповідав їй ні слова», – як зауважив євангеліст Матфей (15:23), попри її численні і не менш галасливі прохання. Що ж заважало жінці отримати прохане? Спробуємо знайти відповідь в історії зцілення сліпця Вартимея.
– Чого ти хочеш від Мене?
– Учителю, аби я прозрів.
– Йди, віра твоя спасла тебе.
І відразу він прозрів, і пішов дорогою за Ісусом (Мк. 11:51,52), – от на цей виділений момент хочемо звернути особливу увагу. Вартимей не тільки визнав месіанську гідність Ісуса, але пішов за Ним, тим самим довівши, що він не тільки визнає, але і вірить у це, адже «віра – коли не має діл, сама по собі мертва» (Як. 2:17), і тому без діл віри як такої не має.
А тепер повернемося до жінки-хананеянки. Господь не вимагав від неї слідування за Ним, для Нього було достатнім, щоб вона всерйоз сприйняла те, що казала, тобто по-справжньому увірувала в месіанську гідність Ісуса з Назарету. Але для цього потрібна неабияка відвага і упокорення: відвага, щоб визнати в Незнайомцеві – Царя, і поставити на це визнання все, що маєш, навіть власне життя, якщо доведеться колись засвідчити цю віру; а упокорення – щоб безумовно прийняти волю цього Незнайомця стосовно себе.
Жінка прийняла ці Божі «правила гри», вона дійсно визнала в Незнайомцеві Царську гідність, за що і почула у відповідь: «О жінко! Велика віра твоя; нехай буде тобі, як ти хочеш». Звісно, що «зцілилася дочка її у ту ж мить (Мф. 15:28), адже «не буває безсилим у Бога ніяке слово» (Лк. 1:37).
Такого самого ставлення Господь очікує від нас: відваги і упокорення. Відваги, щоб дійсно довіритися Його всеблагій волі, упокорення – прийняти її без зайвого ремствування. За умови такого ставлення ми зможемо дійсно «всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією думкою своєю» (див. Мф. 22:27): прийняти істинність біблійних слів: «До того знаємо, що тим, які люблять Бога, покликаним з Його волі, усе сприяє для добра» (Рим. 8:28).
Редакція сайту
Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
Відвага та упокорення
Ваш коментар:
