Дорогі в Христі! Протягом усіх віків найбільші генії людства цікавилися завжди кінцевою долею людини, тобто смертю і життям після смерті. Саме ця проблема є поважним фіналом всіх людських дій, кінцевим етапом історії, яку особисто переживає кожна людина. Переживаємо її й ми, духовні особи, у добі загального знецінення життя, сповненого безнадійності. І в цій моїй промові до вас – моя спонука подумати разом над останніми речами нашого життя, з якими нам скоріше чи пізніше доведеться зустрітись: про смерть, про Божий суд, про вічність – щасливу і нещасливу.
Розважмо про це не для страху цієї хвилини, а для поглиблення нашої релігійності, для оживлення нашої віри, яка охоплює всі стани нашого життя, для розбудження нашої любові.
Отже, поміркуймо про смерть. Правда людського життя полягає в тому, що людині присуджено раз народитися й раз померти. «Смертю помреш!» – сказав Господь до прародича нашого Адама після гріха непослуху Божому законові. Відтоді смерть людини стала найбільш наочною і переконливою правдою. У ній ніхто не сумнівається, її ніхто не заперечує. Всі знаємо, що помремо! Смерть розлучить нас з усім тим, що маємо; з усім тим, що любимо; з усім тим, чого боїмося, з усім, що придбали собі тут, на землі. Смерть безмилосердно розлучить нас з батьками, ріднею, з усіма тими, з ким нам доводилося жити, – із сестрами, братами. Смерть розлучить нас з усіма радощами, відзначеннями, надбаннями. Вона розлучить нас з усіма терпіннями, нуждою і нестатками. Вона оберне в порох наше тіло, нашу красу та все те, що ми маємо. Такою є правда про смерть. Але це не вся правда. Смерть не торкнеться одного. Вона не торкнеться нашої безсмертної душі з її добрими і злими вчинками, записаними в комп’ютері нашого сумління. Вартість нашого життя не в тому, що ми маємо, а в тому – хто ми є! Дуже нерозумно жити в такому стані, в якому ми не хотіли б померти. Сам Христос нагадує: «Прийде Син Людський тієї години, коли ви не думаєте». Тож на прихід нашої смерті ми мусимо бути завжди готові; навіть більше – бути завжди напоготові.
Бо ж цілком певно знаємо, що помремо! Лише непевними залишаються ще три важливі запитання: коли помремо? де помремо? як помремо?
Коли помремо? Цього ми не знаємо! Це відає тільки Всевидючий Бог. Чи це буде в глибокій старості, чи в молодості? Не знаємо!
Де помремо? Також не знаємо! Чи це буде в хаті, чи в дорозі, чи в лікарні? Не знаємо, чи це буде сподівано, чи несподівано. Чи буде це під час праці, забави, а чи, не дай Боже, у грісі. Не знаємо! Про це знає тільки Бог!
Як ми помремо? Також не знаємо! Чи буде це в стані приязні й любові до Бога, чи в стані гріха й відвернення від Нього. Чи буде ще час на якесь каяття, Сповідь, прийняття Святих Тайн. Не знаємо! Частково ми можемо самі дати відповідь на запитання: як ми помремо. Це деякою мірою залежить від нас, бо яке життя – така й смерть! Слідом за тим такою буде й наша вічність.
Пам’ятаймо, що зародок смерті – це гріх. Там, де гріха нема, – смерть є лише мостом, по якому переходимо з долини життєвої боротьби, терпінь і сліз до щасливого і радісного життя в Бозі. Тому – як від отруйної змії – втікаймо від гріха, спокус і нагод до нього. Плекаймо в собі правдиві людські й християнські чесноти добрими ділами любові, милосердя й покути. Готуймо для себе легку, свідому й щасливу смерть. Дбаймо старанно про гігієну нашого сумління; молімося щоденно про ласку щасливої смерті і будьмо завжди готові прийняти її з рук Божих.
Про суд Божий
Другою вічною правдою нашої віри є те, що після смерті кожна людська душа стає на суд Божий. Смерть є кінцем життєвої боротьби людини. Саме у хвилину смерті вирішується вічна доля людського єства. Як це відбувається? Не відаємо. – Це є тайна Божа. З Євангелії знаємо, що Отець увесь Суд віддав Синові – Христові (Ів. 5:22). З певністю можемо сказати, що це Суддя мудрий, всезнаючий, справедливий. Від Його засуду немає жодного відклику. У хвилину смерті і суду Божого наша душа, наче в дзеркалі, в одну мить побачить усі вчинки свого життя. Хто не тремтів би про саму згадку такого Божого суду? А він таки прийде для кожного з нас! Тому кличмо разом з блаженним Августином: «Господи, карай мене тут, але збережи мене на вічне життя». Тому не щадімо себе тепер, не затаюймо перед собою гріховних ран своєї душі. Не виправдовуймо свого надмірного самолюбства, а радше осудімо його в повній покорі перед Господом і визнаваймо перед Христом-Суддею свої часті зневіри та гріхи. Не зберігаймо в собі зла ні до кого, пам’ятаючи слова Христові: «Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою будете міряти, такою відміряють вам»
Про пекло
Третьою вічною правдою нашої віри про потойбічне життя є те, що для злих духів і людей існує вічна кара Божа. Вона – неминуча, її домагається справедливість Божа, яка за добро нагороджує, а за зло карає! Дорогі в Христі, всі знаємо, що в кожному господарстві є якесь місце, де викидаємо зіпсовані, ні на що непридатні предмети. Потойбічний смітник існує також і в Божім господарстві. Ним є пекло! Що таке пекло? Пекло – це стан, який витворює собі людина своїм власним життям, використовуючи свій розум і волю на зло. Пекло – це стан відкинення добра і любові Божої. Пекло – це добровільний вибір зла, ненависті, гріха – як програми людського життя. Пекло – це стан зневаги Бога і Його закону, Його ладу, Його волі. Людина, яка ненавидить добро, відкидає або топче Божий Закон – засуджує себе на пекло, має його в собі, живе ним. Спільнота, яка зреклася Бога і Його любові, творить пекло і сама є пеклом. Відхиляючись від Бога і Його любові, людина вибирає свій стан вже тепер і на годину своєї смерті. Вона ставить себе поза Богом, поза Його любов’ю. Зрозумійте це добре, дорогі брати і сестри, що пекло – це наш внутрішній стан душі, яка перебуває в злому. І людина сама вибирає собі цей стан зла, витворює його в собі замість добра. Відвернення душі людини від Бога, від Його любові, і то назавжди, творить у людині стан пекла. Вічність пекла лежить у безсмертності душі. Людина, яка не хоче любити Бога, не бажає творити добра, сама засуджує себе на втрату найвищого добра – Бога, а вибирає для себе вічну темряву і безнадію уздріти колись світло Божого лиця і слави.
Бог любить безмірною любов’ю кожну Свою немічну дитину: кожного з нас, навіть грішника. Але Він не змушує нікого до любові. Проклятою, нещасною стає людина тому, що сама цього хоче, сама відвертається від Бога і Його любові. Повторимось: людина, яка не бажає творити добра, сама засуджує себе на втрату найвищого добра – Бога. Такі люди почують на суді Божому слова Христові: «Ідіть ви від Мене, прокляті, у вічний огонь, що дияволові та його посланцям приготований» (Мт. 25:46). Бо «тим, які не знають Бога і не коряться Євангелії Господа нашого Ісуса Христа, – вогонь пекельний», – нагадує апостол Павло. Бог не бажає смерті грішника, але хоче, щоб він навернувся і жив. Христос не прийшов до праведників, а щоб навернути і спасти грішників. Тому чинімо щодня достойні плоди покаяння, щоб не опинитися нам у пеклі.
Про небо
Четверта правда – про те, що всяке добро, жертва, чеснота, вияв любові, всепрощення і милосердя в кінці життя одержать справедливу нагороду щасливої вічності з Богом. Саме її називаємо небом. Коли б неба не було, тоді в усьому іншому можна було б сумніватися. Бог тоді не був би Богом, а людське життя, повне горя і терпінь, не мало б жодного сенсу і глузду. Якщо б за зло не було вічної кари, а за добро вічної нагороди, тоді все, що думаємо і говоримо про Бога, було б лише обманом і фантазією. Але насправді це не так. Господь Бог об’явив нам, що ми можемо бути певні в існуванні вічної щасливості – неба – як нагороди за боротьбу зі злом і всякі випробовування із спокусами диявола. Христос виразно це підтвердив.
Дорогі в Христі! Добре усвідомім собі, що небо – це не місце у фізичному, локальному, матеріяльному чи просторовому стані. Це є стан душі, яку наповнює Бог. Стан душі, сповненої вщерть щастям і добром. Небо – це повнота життя і всякого добра. Небо – це новий світ, досконалий спосіб буття, новий спосіб існування, найвищий лад реальності, яка не вміщається в пізнавальних категоріях людського розуму. «Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його!» – каже апостол Павло (1Кор. 2:9). До неба доводить нас правдива, щира і несхитна любов Бога, любов до ближніх. Лише в небі ми вповні пізнаємо Бога, а в Ньому – все те, що лише можливе для пізнання. Після смерті стане нам зрозумілим усе те, що тепер сприймаємо лише з вірою. Саме це знання правди дасть нам почуття щастя, повного задоволення і радості, яка триватиме вічно. Бог бо є усім.
Але, дорогі брати і сестри, небо можемо осягнути тільки нашою бездоганною моральною поведінкою, своїм праведним життям, згідним із законом і волею Божою. Наше земне життя і все, що на цій землі є, – це тільки засіб. Це тільки міст і дорога до неба. Наша безсмертна душа не може уникати злого інакше, як тільки живучи чесно, у згоді з голосом сумління і законом Божим. Нашу щасливу або нещасливу вічність випереджає час випробовувань, час змагань, час боротьби, час спокус, терпінь, і любові. Наше ставлення до чеснот, добра, зла, гріха, наша ревність і завзятість, витривалість і вірність будуть мірилом нашої щасливої або нещасливої вічності. Від нас залежить, яку вічність ми собі приготуємо своїми щоденними ділами, думками, словами, своїм терпінням, милосердям і любов’ю. Якби не було безсмертності й вічності неба, то для нашої душі були б марними всі земні турботи, терпіння та болі.
Тому бачимо, дорогі в Христі, якими корисними і спасенними для оновлення нашого духовного життя є часті та глибокі застанови над останніми правдами нашого життя. Їхня мета – розбудити в нас щирий жаль за наші гріхопадіння. Саме тепер є час сприятливий, час нашого спасіння. Думка про смерть, про суд Божий, про вічність: щасливу або нещасливу повинна постійно турбувати нас у щоденному нашому житті. Вона буде для нас спасенним захистом перед отруйними стрілами гордості й самолюбства та всіх спокус сатани, який, мов лев рикаючий, кружляє довкруг нас, щоб нас пожерти. Пам’ятаймо про останні правди нашого життя – і повік не згрішимо, осягнувши так вічне, щасливе життя в Бозі і з Богом.
