Одна грецька легенда розповідає, що раз вороги схопили сина якогось царя, щоб помститись йому за батька. Завезли його на острів, прикували до скелі над берегом моря. Хлопець мав стати жертвою морської потвори, зажерливого дракона, який час від часу вилазив з води. Він був у страшному відчаї, рвався на всі боки, однак не міг визволитися. Біль і страх проймав усе його єство. Він, такий юний, а вже має іти на страту. Він уже відчуває на собі страшні зуби і пащу морської потвори, яка ось-ось припливе й роздере його. У розпачі дивиться у вічі смерті. Аж ось над скелею їде мандрівник – відважний лицар. Побачив він цю прикуту до скелі нещасну жертву і спустився до моря. Саме в цю мить з води почав виповзати дракон. Прикутий юнак кричав лицареві: «Утікай, бо я мушу згинути, а ти ще можеш спастись». Але відважний лицар кинувся на потвору, прошивши її наскрізь своїм списом. І так визволив від неминучої смерті царського сина.
Отак і наші вороги, диявол і гріх, прикували нас з нашими злими пристрастями до скелі. А лютий ворог, сатана, лиш чекає, як би нас пожерти. Ми пройняті страхом, розпукою. Безнадійно зітхаємо, прикуті до скелі нашого тіла кайданами пристрастей, та все ж таки очікуємо порятунку. Ось саме тепер їде Божественний лицар, який має силу вбити потвору, що хоче нас пожерти. Може розкувати наші кайдани, дарувати нам свободу з допомогою Тайни сповіді. З наших сердець на Сповіді зливаються почуття жалю за ті кайдани, які маємо, але яких хочемо позбутися. За прикладом притчі про блудного сина, скажу собі рішуче: далі так жити не буду. Встану й піду до Бога, висповідаюсь Йому в присутності священика. Я згрішив перед небом. Я не гідний зватися дитям Божим. Прийми мене Боже мій, хоч за одного з Твоїх слуг! Сьогодні сповідаюся, щоб оновленим серцем і душею розпочати нову боротьбу за праведне життя. Ісус кличе мене сьогодні: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!». Піду і вмиюся в купелі Силоамській, покажусь священикові – хай загояться мої рани. Зникне проказа гріха. Завітає нова благодать Божа до мого зневіреного серця! Не перед людьми, а перед Богом я сповідаюся! Найкраща жертва Богові – це дух зламаний. А серцем зламаним та упокореним Бог не погордить!
Так має сповідатися кожен. І справді, ми сповідаємося так, як нас навчили на лекціях катехизму в семінаріях, колегіях, у духовних академіях. Ми повинні знати, що Тайна святої сповіді має на меті знищити набуті гріхи і запобігти майбутнім гріхам. Але як осягнути ці дві мети? Знищення набутих гріхів – це результат і плід Тайни сповіді. Щоб запобігти майбутнім гріхам, треба усвідомити, як ми Тайну сповіді приймаємо. Тайна своєю силою може діяти проти гріховного стану, як наслідку минулих провин. Але не може прямо діяти проти майбутніх гріхів, яких ще нема, але які можуть мати місце як рецидив гріхів минулих.
Майбутніх гріхів можна буде уникнути непрямою силою нашої волі. Тайна сповіді може вплинути на волю через ту чинність, що розвинула цю нашу волю, коли ми Тайну сповіді прийняли. Ось причина, чому боротьба проти прийдешніх гріхів здійснюється не так самою Тайною, як тим, чи приймаємо цю Тайну сповіді відповідно до свого душевного стану, настрою, сили волі. Отже, недоліки наших сповідей можна звести до трьох пунктів.
- Хибний іспит совісті.
- Імпровізований та ізольований від інших провин жаль з приводу лише однієї провини.
- Недостатнє усвідомлення небезпеки вчиненої провини.
Навіщо, здавалося б, виліковувати недугу, якщо вона знову може повернутися? На жаль, ця річ у нашому духовному житті досить часто має місце. Лікувальним засобом проти душевних ран і недуг полишив нам Господь святу Тайну сповіді. Але чи задумуємося ми над тим, чому наші сповіді, які мають повну можливість стерти минулі гріхи, бувають такими безсилими, щоб запобігти майбутнім гріхам? Особливо гріхам нашого щоденного та буденного життя?
Ми ніби щиро каємось за провини наші, направду постановляємо не повертатись до них, а потім раптом, ні сіло ні впало, робимо знову те саме, начеб перед тим зовсім не жалували про свій негідний вчинок. У наших сповідях постійно сповідаємося з тих самих немочей і упадків. Це добре розуміла колись Тереза Авільська, яка казала: «Я найбільш бриджуся і боюся сповідатися з одних і тих самих провин, бо вони вказують на мою непоправність і впертість».
Яка ж причина цієї нестійкості в наших постановах і змаганнях до виправлення? Неважко відгадати. Це слабкість нашої волі. Це хибний спосіб нашого звиклого сповідання. Можна сміливо сказати, що саме ця друга причина буває вирішальною, бо ж у сповіді можна знайти засіб, як усунути першу причину, тобто слабкість нашої волі. Тільки б ми вміли як слід користуватися правилами доброї сповіді.
Зазвичай, досліджуємо свої гріхи: нещирі молитви, грубіянство, відразу до ближнього, обмови. Творимо список провин, що їх визнаємо перед сповідником. Хіба це кращий спосіб іспиту совісті, який дав би дійсне пізнання нашого душевного стану? Зовсім ні! Це простий перелік ознак, виявів, симптомів, а не причин наших душевних занедбань. Цим ми не зазначили, який справжній стан нашого духу, щоб вилікувати наші недуги. Зі слабостями душевними мусимо поводитися так, як і з немочами тілесними. Ось ми захворіли і йдемо до лікаря. Зазвичай, лікар не вдовольняється діагнозом нашої хвороби, а намагається віднайти причину. Так і в сповіді. Кожен повинен простежити, звідкіля походять його немочі й упадки. Трохи уважніше дослідження виявить, що охлялість в обов’язках побожності походить від надмірної розхристаності в житті. Перший недолік у наших сповідях – це хибний іспит совісті. Наше моральне свавілля “походить від недовір’я до волі і Провидіння Божого. Багато труднощів у стосунках з ближніми спричинені нашою зарозумілістю, себелюбством. Звичайно причин наших падінь буває не більше як три або чотири.
Треба розпочати боротьбу проти причин і нагод, що спонукають до гріха. На них треба звертати іспити нашої совісті, щоб їх пізнати і визнати на сповіді. Добрий сповідник зможе нам вказати шляхи, як усунути самі причини. Поки не вдіємо щось у цьому напрямку, важко буде уникнути щоденних гріхів, тобто зародків хвороби, яка точить нашу душу.
Треба поводитися, як у боротьбі з мухами й комарами. Вбивати одну по другій неможливо, бо вб’єш одну – інша прилетить. А от позбутися смітника, де вони розплоджуються, можна. Усунувши вогнище, позбудемось і наслідків. Усунувши смітник чи застояну багнисту воду, позбудемось мух і комарів.
Не лише перед сповіддю повинні ми складати іспит совісті, а щогодинни і щоденно. Інакше іспити не будуть корисними, віддаляючи перемогу над нашими хронічними падіннями.
Другий недолік сповідей – занадто імпровізований, випадковий, відокремлений, ізольований жаль. Ми зволікаємо із осудом гріха аж до останньої хвилини перед сповіддю. До і після сповіді ми зайняті чимось іншим.
З приводу гріха відчуваємо жаль, хоч причиною наших гріхів є навички і пристрасті, що глибоко закоренілі в нас. Один раз висловлений жаль мало що допоможе в подоланні поганої звички. На війні одним карабіном не перемогти кулемета. Щоби стерти нагромаджені гріхи, щоб знищити весь гріховний стан, який вони спричинили, вистачить самого жалю. Бо він у сповіді прикликає ласку Божу, яка усуває гріх. Але коли йдеться про те, щоб запобігти майбутнім гріхам, справа виглядає зовсім по-іншому. Неможливо актом жалю діяти проти майбутніх гріхів, бо їх ще нема. Тут боротьба мусить бути звернена проти наших звичок, які є причиною гріхів. Але цим звичкам треба протиставити не одну дію і не один акт жалю, а тривале безперестанне діяння. Інакше увесь наш спротив марний.
Ми маємо моральний арсенал покути. Але щоб ним скористатися, не сміємо тримати його в собі як потенційну можливість – приспалу й безвладну. Мусимо задіяти цей арсенал, роздмухуючи його вогнем любові. Треба мати в душі вогонь жалю і вогонь каяття, розуміючи, що ми зневажили Бога. Недостатньо протиставити гріхові саму сповідь. Вона може становити хіба частину нашої боротьби проти наших провин. Заклик: «Прости нам провини наші» з Господньої молитви повинен стати безперервним зітханням нашого життя. Тільки таким чином озброєна і чуйна наша воля зможе перемогти тягар поганих звичок, зменшити кількість провин, в які так часто впадаємо.
Третя причина недоліку наших сповідей – це недостатня постанова поправи та уникнення причин гріха.
Щоб запобігти майбутнім гріхам, важливим є, як ми виправляємо попередні. На жаль, за боротьбу з повсякденними гріхами ми рідко беремося з усією серйозністю. Не тому, що ми дуже кохаємось у цих гріхах або аж надто бажаємо знову в них впасти. Ні, це стається тому, що вже заздалегідь знаємо, що не зуміємо їх уникнути. Така наша грішна природа, що ніхто не може направду хотіти чогось, коли знає, що не в силі цього здійснити. Тож коли ми не певні в тому, подолати гріх, то зайвий увесь труд і наше бажання. Тоді Сповідь – це сама лиш формальність – без надії на успіх і результат.
Через це ми повинні під час Сповіді не лише ганьбити свої гріхи, а й атакувати їхні причини. Воно не так важко, бо ці причини – це навички, котрих не любимо, але котрих важко позбутись. Проти них треба спрямувати всю силу нашої волі і просити допомоги Бога чи то під час сповіді, чи під час різних іспитів совісті. Одначе не треба забувати, що наша войовнича сила обмежена і не годиться розпорошувати її на дрібниці.
Якщо вирушимо в бій проти багатьох ворогів, а кожен із них вимагає мобілізації всіх наших зусиль, то швидко виснажимось. Хто звертає увагу на багато речей, не може звернути основної уваги на кожну зокрема. Треба ворогів поділити і наступати на кожного почергово.
Тому, взявши до уваги всі наші немочі, яких нам треба уникати, виступивши проти них зусиллям волі, почнімо наступ проти свого найбільшого ворога – проти своєї панівної пристрасті. Саме проти неї спрямуємо найрішучіший наступ. Бій мусить тривати аж до перемоги. Ця окрема перемога підготує загальну перемогу над всіма прогріхами, на які по черзі будемо наступати.
Якби так щороку ми звільнялися хоч би від однієї своєї вади, то дуже швидко стали б досконалими. Перемога над однією пристрастю навчить нас перемагати інші. Бо в невидимій боротьбі збільшується досвід, міцніє сила волі, віра в успіх. Посилиться чистота сумління, яка усуне гріх і все те, що до гріха призводить. Стараймось ревно користати з цього цінного лікувального засобу проти наших падінь і гріхів, тобто сповіді. Уникаймо хибного іспиту совісті, бо цим псевдоіспитом тільки перечислюємо наші провини. Прямуймо до причин провин і усуваймо їх. Уникаймо імпровізованого, випадкового, відокремленого жалю. Заступаймо його чеснотою покаяння. Цим запобіжимо майбутнім нашим падінням.
Не робімо предметом нашої уваги самі гріхи, які часто бувають досить банальними, а звертаймо всю нашу увагу на їхні причини. Постановімо собі знести смітники, де виплоджуються мухи і комарі гріхів. Тоді можемо бути певні в успішності Тайни сповіді. Стараймось так сповідатись, щоб усувати причини, а не наслідки, домагаючись не повторювати тих самих гріхів.
