Ісус – учитель і гарант нашого синівства в Бозі. Центральною темою навчання і прикладу життя Христа є любов. Ісус, Син Божий, – це взірець і модель найбільшої заповіді на ім’я любов.
Досягши 30-го року життя, коли закон дозволяв людині прилюдно навчати, Ісус зібрав біля Себе учнів, Апостолів, яких почав навчати, формувати, виказуючи необхідність терпеливості. Вони, звичайні невчені рибалки, за винятком кількох, що мали деяку освіту, уважно слухали Його. Дуже повільно вони второпували навчання Христа. А ще повільніше пізнавали Божественну особу Ісуса. На цьому наголошує євангеліст Марко, записуючи слова Ісуса, коли Він пояснював їм притчу про сіяча: «І Він їх запитав: Ви не розумієте притчі цієї? І як вам зрозуміти всі притчі!» (Мр. 4:13). Або після чуда помноження хлібів каже Марко, що Апостоли не розуміли чуда з хлібами, «серце їхнє було затверділе» (Мр. 6:52).
Часто Ісус картає Своїх учнів і каже: «Чи ж і ви розуміння не маєте? Хіба ж не розумієте ви, що все те, що входить іззовні в людину, не може опоганити її? Бо не входить до серця йому… Бо зсередини, із людського серця виходять лихі думки» (Мр. 7:18-21). А в іншому місці каже Ісус: «Чи ще маєте серце своє затверділим? Мавши очі не бачите, і мавши вуха не чуєте?… Ви ще не розумієте?…» (Мр. 8:17,18,21; 9:10,32; 10:38).
Ісус з учнями був надзвичайно милим, повним доброти і уваги. Посилав їх на спочинок, коли апостольська праця виснажувала їх. «Ідіть осібно самі до безлюдного місця, та трохи спочиньте. Бо багато народу приходило та відбувало, аж навіть не мали коли й поживитись. І відпливли вони човном окремо до місця безлюдного», – пише євангеліст Марко (6:30-32). Ісус був уважний також до здоров’я Своїх Апостолів. Здається, що Ісус й кухарських обов’язків не цурався. Бо в останній Своїй з’яві перед Апостолами над Галілейським озером, коли учні в човнах були на озері, Ісус спік їм рибу на березі (Ів. 21:9-13). Ісус часто прислуговує Своїм Апостолам, і робить це з повною покорою, разом із миттям ніг (Ів. 13:1-15).
Треба з увагою перечитати всі чотири Євангелії та побачити доброту Ісуса до Своїх учнів, до всіх убогих, хворих грішників і навіть до Своїх ворогів. Незважаючи на людські немочі, хиби, злобу, Він трактує всіх з доброзичливістю, добротою і любов’ю. Радо навчає і напоумлює, радо прощає. Ісус – досконалий Учитель любові! Коли запитують Його, яка найбільша заповідь у законі, Він відповідає, що попри першу заповідь любові до Бога, є ще друга, невіддільна від першої, – це любов до ближнього, як до самого себе. На цих заповідях, любові до Бога і ближнього стоять увесь Закон і Пророки (Мт. 22:34-40). Дотримання цих заповідей – це засіб для досягнення вічного життя (Лк. 10:29-37), щоб навчити цього вчителя законів: у чому ж конкретно полягає любов до ближнього. Адже ближнім є не лише співбрат за національністю чи вірою, а й чужинець. Цим Ісус хоче усунути фальшиве вчення і упередження юдеїв, які ненавиділи інаковіруючих і неєвреїв. Ісус навчає, щоб Апостоли наслідували Його приклад і любили один одного, не претендували на старшування і командування, як це роблять володарі цього світу: «Не так буде між вами, але хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба. Так само й Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох!» (Мт. 20:26-28). Ісус був як слуга поміж Своїми Апостолами, і бажав, щоб вони так само чинили (Лк. 22:24-27).
Вчення Ісуса про любов у висвітленні Івана Богослова, який був найближче до Ісусового серця і найкраще міг збагнути Його любов, є дуже промовистим. У Євангелії від Івана особливо наголошується той момент, коли Ісус хотів навчити Своїх Апостолів, що таке любов. Він посилається на Свій приклад, як Він мив забруднені ноги Апостолам: «А коли обмив ноги вам Я, Господь і Вчитель, то повинні й ви один одному ноги вмивати. Бо то Я вам приклада дав, щоб і ви те чинили, як Я вам учинив. Поправді, поправді кажу вам: Раб не більший за пана свого, посланець же не більший від того, хто вислав його» (Ів. 13:14-16). На Таємній Вечері Ісус дає Апостолам заповідь любові: «Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!» (Ів. 13:34).
Христова заповідь любові є новою. Новою не тому, що була незнаною зовсім у Старому Заповіті, а задля удосконалення, яке Ісус дав цій заповіді, тобто любити так, як Він полюбив. Бо ця заповідь буде законом нових часів, саме з того усі спізнають, що вони – Його учні, коли любов взаємну будуть мати (Ів. 13:35). Ісус дає заповідь любові перед Своєю смертю. Тут євангеліст хоче наголосити, що найважливіший обов’язок християн у час фізичної відсутності Христа, тобто між смертю-воскресінням-вознесінням і другим приходом Ісуса на землю, – це час любові один до одного. Міра братньої християнської любові така: як Ісус полюбив нас, так і ми маємо любити один одного. Ісус полюбив нас раніше, ніж ми його. Полюбив без ніякої нашої заслуги, полюбив такими, якими ми є, полюбив до повного самовіддання і жертви: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13). Коли мовиться про друзів, то Ісус не говорить про них, що були ними раніше, а про тих, яких Він такими зробив через Свою любов і віддання Себе аж до повної самопожертви.
Коли євангеліст Іван Богослов у сивій старості вже не міг багато проповідувати, коли на острові Патмосі приводили його до збору християн, він постійно повторював: «Дітоньки, любіть один одного». І коли запитували його, чому він постійно повторяє ту саму фразу, він відповів: «Бо це є заповідь Господа Ісуса, і як збережете її, досить з вас».
Любов є передумовою життя. «А хто брата не любить, пробуває той в смерті» – навчає євангеліст Іван (1Ів. 3:14).
Любов – передумова життя у світлі: «Хто любить брата свого, той пробуває у світлі.., хто ж ненавидить брата свого, пробуває той у темряві» (1Ів. 2:9-11). «Бог є світло» (1Ів. 1:5). Щоб жити у світлі, яким є Бог, необхідно жити в любові. Любов – вимога, щоб бути синами Божими і пізнати Бога. «Кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога!… Хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває!» (1Ів. 4:7-8; 4:16). Любов походить від Бога, Який є найвища і найповніша любов: «Любов Божа до нас з’явилася тим, що Бог Сина Свого Однородженого послав у світ, щоб ми через Нього жили» (1Ів. 4:9). «Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас, і послав Свого Сина вблаганням за наші гріхи» (1Ів. 4:10).
Яка ж наша відповідь на цю Божу любов? «Ми познали й увірували в ту любов, що Бог її має до нас», – визнає святий Іван Богослов. Він добре знає Христа, він слухав Його науку, бачив Його чуда, любив Його, був при Ньому до смерті. Він пізнав, увірував у цю Божу любов до нас: «Улюблені, коли Бог полюбив нас отак, то повинні любити і ми один одного!» (1Ів. 4:11). «Любимо Його, бо Він перше нас полюбив» (1Ів. 4:19).
Любов до Бога виявляється в дотриманні Його заповідей, з яких найважливіша – заповідь любові до ближніх: «Коли любимо Бога і Його заповіді додержуємо. Бо то любов Божа, щоб ми додержували Його заповіді, Його ж заповіді не тяжкі» (1Ів. 5:2-3). Тому й Христос нагадує: «Якщо будете ви зберігати Мої заповіді, то в любові Моїй перебуватимете. Оце Моя заповідь, щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив!» (Ів. 15:10-12). Ось заповідь, яку маємо зберігати, щоб перебувати в любові Христа, у любові, яку Він нам дає. Інакше ми віддаляємо себе від Христа, а це означає смерть. З любові родиться єдність духа (Ів. 17:20-23). Любов поєднує нас в одне містичне тіло Христове. Єдність реалізується в любові: «Я – у них, а Ти – у Мені, щоб були досконалі в одно, і щоб пізнав світ, що послав Мене Ти, і що їх полюбив Ти, як Мене полюбив» (Ів. 17:23).
Ці навчання про любов запишімо собі глибоко в серці, застосовуймо їх і реалізуймо в щоденному житті. З дотримання цієї найбільшої заповіді Христової багатіймо добрими постановами, зміцнюймо себе, а жертовними вчинками любові удосконалюймо себе.
