Література і мистецтво, наука і релігія, філософія і богослов’я усіх віків, історичних епох цікавилися кінцевою долею людини, тобто смертю і життям після смерті. Саме ця проблема є поважним фіналом всіх людських дій, кінцевим етапом історії, яку особисто переживає кожна людина. Нині ця загадка цікавить сучасних творців і митців, які стоять перед явищем загального знецінювання життя, сповненого безнадійності.
Саме тепер час подумати над останніми хвилинами нашого життя, з якими нам раніше чи пізніше доведеться зустрітися: смерть, суд Божий, вічність щаслива або нещасна. Робимо це не для страху, а для поглиблення нашої релігійності, оживлення віри, яка охоплює всі етапи нашого життя, для заохочення нашої любові.
Смерть.
Правда нашого життя полягає в тому, що присуджено раз померти! «Смертю умреш», – сказав Господь до прародича Адама. Відтоді смерть стала найбільш наочною й переконливою правдою. У ній ніхто не сумнівається. Хоч нині згадувати про смерть не модно, непристойно, але хочемо чи не хочемо, думаємо про неї чи ні, говоримо чи мовчимо про смерть, – зовсім певно знаємо, що помремо! Знаємо, що раніше чи пізніше прийде хвилина, коли наша безсмертна душа, що оживляє наше тіло, розлучиться з ним і почне своє безтілесне, духовне життя.
Смерть розлучить нас з усім тим, що ми маємо, з усім тим, що ми любимо, з усім тим, чого ми боїмося тут, на землі. Смерть розлучить нас з батьками, дітьми, ріднею, знайомими. Смерть розлучить нас з усіма радощами, багатством, відзначеннями. Вона розлучить нас з усіма терпіннями, нуждою і нестатками. Смерть забере нас з усього. Вона оберне в порох наше тіло, нашу красу і все наше надбання. Такою є правда про смерть. Але не вся! Смерть не торкнеться лише одного – нашої безсмертної душі з її добрими або злими вчинками, зафіксованими на комп’ютері нашого сумління. Наше життя дуже швидко і непомітно минає. Навіть найдовший вік людини – дуже короткий. А цінність життя нашого не в тому, що ми маємо, а в тому, хто ми є!
Нерозумно жити в такому стані, в якому ми не хотіли б померти. Сам Христос нагадує: «Тому будьте готові й ви, бо прийде Син Людський тієї години, коли ви не думаєте!». Тож мусимо бути завжди готовими, що більше, бути постійно напоготові, бо не знаємо де, коли і як помремо. Про це знає лише всевідаючий Бог. Коли помремо? Не знаємо! У глибокій старості чи в ранній молодості? Не знаємо! Де помремо? Не знаємо. Чи це буде в хаті, чи в дорозі, чи сподівано, чи несподівано, чи під час праці, забави, а чи під час гріха? Як ми помремо? Не знаємо! Чи буде це в стані приязні і любові до Бога, чи в стані відвернення під Бога, у стані гріха? Не знаємо, чи буде ще час на якесь каяття, на передсмертну Сповідь, на прийняття Святих Тайн. Не знаємо! Як ми помремо? Це таки залежатиме деякою мірою від нас. Бо яке життя, така й смерть. І слідом за тим – такою буде і наша вічність!
Зародок смерті – це гріх. Там, де гріха нема, смерть є лише помостом, яким переходимо з долини боротьби, сліз, терпінь, болів до щасливого і радісного життя в Бозі. Тож, як від отруйної гадини, втікаймо від гріха, від усіх спокус і нагод до Нього. Плекаймо в собі правдиві людські та християнські чесноти; добрими вчинками любові, милосердя і покути приготовляймо собі легку, свідому щасливу смерть. Старанно дбаймо про гігієну нашого сумління, молімось про ласку щасливої смерті і будьмо завжди готовими прийняти її з рук Божих, коли Він зволить послати нам її.
Суд Божий.
Другою правдою нашої віри є те, що після смерті кожна людська душа стає на Божий Суд. Смерть є кінцем життєвої проби людини. І саме в хвилину смерті вирішується вічна доля людського єства. Як це відбувається, не знаємо, – це тайна Божа. З Євангелії відаємо, що Отець весь Суд віддав Синові – Христові (Ів. 5:22). Суддя – Він, мудрий, всезнаючий, справедливий. Від Його засуду відклику нема. У хвилину смерті й Суду Божого наша душа, наче в дзеркалі, в одну мить побачить усі вчинки свого життя. Побачить, як уживала скарби своєї душі, розуму, волі. Як уживала ласк і дарувань. Хто не тремтів би про саму згадку такого Божого Суду?! А він таки прийде! У цьому запевнив нас Сам Спаситель Христос!
Тому кличмо разом з блаженним Августином: «Господи, карай мене тут, але збережи мене на вічне життя!». Тож не щадімо себе тепер, не затаюймо перед собою гріховних ран своєї душі. Не виправдовуймо свого надмірного себелюбства, а радше осудім його в повній покорі перед Господом і в скрусі серця визнаймо перед суддею Христом свої часті споневірення й падіння. Бо в Господа – милосердя. І спасіння – у Нього. Він єдиний найкраще знає нашу неміч. Він наш Отець. Він не хоче нещастя і недолі Своїй дитині, але щоб вона навернулась до батьківського дому і втішалась його щастям. Господь не хоче смерті грішника, але щоб він навернувся і жив повнотою життя Божого. Але нам треба пам’ятати й про те, що всевидючий Господь Бог вже тепер судить кожен наш вчинок.
Голос цього Судді ми чуємо в нашому сумлінні. Наші гріхи випереджують суд. Це правда, що вирок на Суді Божім залежить і від стану душі в годину смерті. Але цей стан залежить від присуду Божого ще за нашого життя. Це повинно пробуджувати в нас чуйність і контроль за всіма нашими бажаннями, словами і діями. Щоб виблагати собі добрий присуд Божий, судімо себе тут – старанно, пильно і часто! Не осуджуймо ближніх наших. Не тримаймо в собі зла ні до кого, пам’ятаючи слова Христа: «Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою будете міряти, такою відміряють вам».
Пекло.
Третьою правдою віри про потойбічне життя є те, що для злих існує вічна кара Божа. Вона – неминуча. У кожному господарстві є якесь місце, де викидаються зіпсовані предмети. Подібний смітник є також у Божім господарстві. Ним є пекло. Нині немодно і неприємно говорити про це. Людина охоче милується гарними квітками, але не любить дивитися на смітники. Та ми – як добрі господарі і економи свого життя – мусимо бути реалістами і дивитися правді у вічі, усвідомлювати, що Божа справедливість і людський розум домагаються кари за всяке зло. Так каже логіка, так каже почуття справедливості.
У нас викривлене поняття про цей Божий смітник, про цю Божу кару, яку звемо пеклом. Корисним буде пригадати, що пекло – це не місце в локальному фізичному значенні з вогнем і сіркою, як це часто і змальовує людська фантазія. Пекло – це стан, який витворює собі людина своїм власним життям, використовуючи свою волю на зло.
Пекло – це стан відкинення добра, любові. Це добровільний вибір зла, ненависті, гріха як програми свого життя. Пекло – це стан зневаги до Бога і Його закону, Його ладу, Його волі. Людина, яка ненавидить добро, відкидає Божий закон, тим самим ставить себе в стан пекла, носить його в собі, живе ним. Спільнота, яка зреклася Бога і Його любові, творить пекло. Відхиляючись від Бога, від Його любові, людина вибирає свій стан в годину смерті, ставить себе поза Богом, поза Його любов’ю. Отже, пекло – це внутрішній стан, це перебування в злі, яке люди обирають замість добра. Це відвернення душі від Бога, від Його любові, і то назавжди. Вічність пекла лежить у безсмертності людської душі. Як Царство Боже, тобто небо, через ласку Божу є в нас, так і пекло, з втратою ласки Божої, є всередині людської душі.
Бог Отець незмірно любить хоч і немічне, але любе Своє дитя. Він любить навіть заблукану, грішну людську душу. Але не хоче змусити її до любові. Проклятою стає людина тому, що сама цього хоче, що сама відвертається від Бога. Людина, яка не хоче робити добро, сама засуджує себе на втрату найвищого добра – Бога, на вічну темряву, на безнадію побачити світло Божого обличчя.
Великий італійський поет Данте Аліґ’єрі у своїм творі «Божественна комедія», описуючи пекло, на його воротах помістив напис: «Полишіть всяку надію ви, що входите сюди!». Сьогодні чуємо багато сумнівів, дискусій, заперечень правди про існування пекла. Мовляв, Бог не може бути таким немилостивим, строгим для людини, щоб допустити існування пекла. Але для підтвердження правди Божої про те, що пекло є, покличмо у свідки не людину, а слово Боже. Христос прийшов на нашу землю зі світу духів для того, щоб навчити нас правди, а особливо – перестерегти й захоронити нас від пекла.
Отже, повірмо словам правди Божої. Ісус каже: «Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, і нею багато-хто ходять» (Мт. 7:13). «Багато-хто скажуть Мені того дня: Господи, Господи… І їм оголошу Я тоді: Я ніколи не знав вас… Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!». (Мт. 7:22-23). І далі: «Сини ж Царства повкидані будуть до темряви зовнішньої буде там плач і скрегіт зубів!» (Мт. 8:12). Каже Ісус до Своїх послідовників: «І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєнні» (Мт. 10:28). Говорячи про кукіль на ниві Христовій, каже Ісус: «Наприкінці віку цього пошле Людський Син Своїх Анголів, і вони позбирають із Царства Його всі спокуси, і тих, хто чинить беззаконня, і їх повкидають до печі огненної, буде там плач і скрегіт зубів! Хто має вуха, нехай слухає!» (Мт. 13:40-43).
І до кожного ледачого каже Христос: «А раба непотрібного вкиньте до зовнішньої темряви, буде плач там і скрегіт зубів!» (Мт. 25:30).
Христос, говорячи про загальний Суд над людством, пише, у чому полягає суть пекла і вічного прокляття, коли Суддя промовить до тих, що ліворуч: «Ідіть ви від Мене, прокляті, у вічний огонь, що дияволові та його посланцям приготований» (Мт. 25:41). «І ці підуть на вічную муку» (Мт. 25:46). Тим, які не знають Бога і не коряться Євангелії Господа нашого Ісуса Христа, приготований вогонь полум’яний. Вони, каже апостол Павло, зазнають кари – вічної погибелі, віддалені від обличчя Господа і від Його слави і Його могутності (1Сол. 8:9).
Ось Божі слова, які засвідчують існування вічної кари Божої для всіх тих, хто творить беззаконня і відвертається від Господа. А Божі слова правдиві, вони мусять здійснитися. Вони не зміняться ніколи. У цьому запевняє нас Христос, коли каже: «Небо й земля проминеться, але не минуться слова Мої!» (Мт. 24:35).
Заперечувати правду про вічну Божу кару, про пекло – значить заперечувати все те, що об’явив Христос, заперечувати самого Христа – живого Бога.
Визнаючи існування вічної Божої кари, пекла, ми мусимо подумати про своє життя по правді Божій. Ми мусимо відважно і щиро сказати собі, що вічна кара пекла існує для всіх грішників, хто б вони не були. Бо кожний, хто свідомо й добровільно ставить себе в стан зради любові і відвернення від Бога, і не покається за це в щирому жалі, не перепросить Бога і в такому стані помре, – опиниться в пеклі. Як пекло виглядає – це Божа тайна.
Коли забруднимо наше тіло, обличчя і руки, тут же миємо їх і брудними не показуємось між людьми. Коли зранимо наше тіло, негайно лікуємо і перев’язуємо рану. – Так само треба чинити нам з брудом та ранами нашої душі. Бог не хоче смерті грішника, а хоче, щоб він навернувся і жив. Христос не прийшов до праведників, – але спасати грішників. Він на хресті схилив Свою терням увінчану голову, щоб нам усім дати поцілунок Свого миру і прощення. Він розпростер Свої святі руки, щоб обняти нас, відкрив Своє Боже серце, щоб у ньому сховати нас. Тож чинімо щоденно достойні плоди покаяння, щоб не опинитися в пеклі.
Небо.
Ще одна правда є та, що добро, жертва, чеснота в кінці життя одержать справедливу нагороду щасливої вічності, яку називаємо небом. Коли б неба не було, тоді й в усьому іншому можна було б сумніватися. Бог тоді не був би Богом, а людське життя не мало б рації і глузду. Якби за зло не було вічної кари, а за добро – вічної нагороди, тоді все, що думаємо і говоримо про Бога, було б лише оманом і фантазією. А насправді це не так! Господь Бог об’явив нам, що ми можемо бути певні в існуванні вічної щасливості – неба – як нагороди за добру боротьбу і випробування життям. В Старому Заповіті говориться про існування невидимого світу. Втілене Слово Боже – Христос – говорить про існування Ангелів, які на небі перебувають при Богові, розповідає про вічну нагороду для добрих людей.
Нам треба усвідомити, що небо – це не якесь локальне, матеріальне, просторове місце, а стан душі, переповненої Богом. Стан душі, наповненої щастям і добром. Небо – це повнота життя і всякого добра. Небо – це новий світ, досконалий спосіб буття, новий спосіб існування, найвищий лад реальності, яка не вміщається в пізнавальних категоріях людського розуму. «Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його!», – каже апостол Павло (1Кор. 2:9). Небо не має аналогій, порівнянь у світі матерії. До неба доводить нас любов Бога.
У чому полягає щастя спасенних у небі? Насамперед – це повне пізнання Бога, а в Ньому – усього того, що лише можливе для пізнання. Святе Письмо описує це словами: «Оглядання Бога лицем до лиця». Після смерті в Бозі все стає ясним, що дотепер було сховане для людського пізнання і будило почуття тємничості. Саме це знання правди дасть нам почуття щастя, повного задоволення і радості. Бог є усім! Почуття щастя зростатиме через те, що такий стан триватиме вічно. Але небо можемо осягнути тільки своїм бездоганним моральним поводженням, своїм життям, згідним із законом і волею Божою. Земля і все дочасне – це тільки засіб. Це лише поміст і дорога до неба. На шляху до неба багато боротьби, терпінь і болів. Але наближаючись до Бога, до Його любові, – ми все ближче до неба.
Вічне життя.
Оскільки людська душа безсмертна, наша турбота охоплює не лише земне життя, а й його тривання поза землею, поза смертю тіла. Якби смерть приносила повну кончину, вона була б правдивим щастям для злих, які за життя розкошували, вбивали, тортурували і, вмираючи, розпрощалися б не тільки з тілом, а й з душею та з усією поганню, яку вони накоїли. Але насправді не так! Людська душа за своєю природою безсмертна. Вона не може уникати злого інакше, як тільки живучи чесно, у згоді з голосом сумління і закону Божого. Душа людини нічого не забирає із собою у вічність, окрім моральних – добрих або злих – учинків, які стануть для неї або найбільшим щастям, або ж нещастям навіки.
Свідомість безсмертя і вічності наповнює нас оптимізмом і радістю. Але одночасно родить неспокій і непевність, побоювання про нашу вічність. Чому? Бо цій вічності передує час випробовувань, час змагань, час боротьби, спокус, терпінь, любові, ненависті. Наше ставлення до чеснот, до добра, зла, гріха, наша ревність, завзятість, витривалість і вірність будуть мірилом нашої щасливості або ж нещасливості у вічності. – Це вічна нагорода, дана нам нашим Творцем, як і саме життя. «Бог створив нас без нас, але не спасе нас без нас!». Від нас залежить, яку вічність ми собі приготуємо і виберемо своїми щоденними вчинками, терпінням, любов’ю. Лишень у перспективі вічності здобувають цінність усі наші щоденні труди, змагання, жертви. Не було б вічності, марними були б усі наші змагання і терпіння. Тільки тоді, коли в нас буде сильне переконання в тому, що ми вічні, що вічності нам не оминути, від неї не втекти, що лише у вічності осягнемо остаточну мету нашого життя, повноту нашого щастя, що лише у вічності дістанемо справедливу заплату за всі наші добрі діла і жертви або ж кару за все, що накоїли, – тоді з більшою легкістю, терпеливістю і любов’ю зноситимемо всі терпіння, труди і невигоди боротьби цього життя.
Ось бачите, яким корисним і яким спасенно конечним є для оновлення нашого духовного життя зі спокоєм душі зупинитися над остаточною метою нашого життя. Такі роздуми допоможуть нам розбудити в собі щирий жаль за наші гріхи й падіння. Бо саме тепер час сприятливий – час нашого спасіння. Дуже нерозумно було б відкладати роздуми про останні правди нашого потойбічного життя на час старості, коли ми будемо в тяжкій недузі. Думка про смерть, про Суд Божий, про вічну щасливість або нещасливість повинна товаришувати нам у щоденному нашому житті. Вона буде для нас спасенним панцирем перед отруйними стрілами сатани та всіх спокус світу. Пам’ятаймо про останні речі – і тоді не згрішимо. Перед кожним нашим ділом запитаймо себе, чи послужить воно нам для щасливої вічності? З думкою про вічність проводімо кожний день нашого життя, а тоді благодать і мир Божий будуть з нами тепер і навіки.
