Роздумуючи про суть священичого покликання, ми спостерігаємо в ньому тріаду: тезу, антитезу і синтез. Теза – походження, покликання – від Бога, від Його благодаті. Антитеза – це ми, з усіма нашими людськими немочами та помилками. Наше завдання – домогтися синтезу, в якому єднається все наше єство з Божою благодаттю. Щоб краще здійснити в собі синтез священика, варто ближче приглянутися до Апостолів Христових. Треба детально проаналізувати їхні чесноти і їхні вади, провини, аби навчитися, що і як робити в різних пригодах та обставинах нашого життя.
Упадок апостола Юди.
Сьогодні зупинимося над природою спокуси і гріха апостола Христового Юди Іскаріота. Молодий, вродливий, спритний, рвучкий Юда, син Іскаріота, як і інші Апостоли, почув якось поклик Христовий: «Іди за Мною!». І послухав голосу Ісуса. Пристав до гуртка Його учнів, до Апостолів. Як і всі інші Апостоли, Юда Іскаріот відбував трирічну школу Христа. Слухав Його повчання, був свідком багатьох чудес Ісуса. Бачив надприродну Божу силу, як Ісус розмножував хліби, як приборкав морську бурю, як ходив по воді, як воскресив померлу дочку Яіра і хлопця з Наїну, померлого Лазаря. Ісус мав неабияке довір’я до Юди. Христос доручає йому відповідальну справу, даючи йому на догляд гроші та завідування усім тим, що потрібно було для їхнього життя.
Юда, як і брати Господні, був єврейський патріот, який надіявся, що Христос стане визволителем Ізраїлю від окупації Римської імперії. Юда, напевно, мав намір стати міністром фінансів у майбутньому царстві Ізраїлю. Але коли Юда почав переконуватися, що Христос зовсім не має плану організувати збройне повстання проти Риму, що Христос навчає любові до всіх людей, то почав все більше і більше розчаровуватися. Його захоплення і подив Ісусом почали зменшуватись. З часом любов охолола, і серце замкнулося перед Ісусом. Ось початок найбільшого лиха, найбільшого гріха апостола Юди! Він замкнув своє серце і душу перед правдивим Сонцем і життєдайним Світлом – Ісусом. У його душі настала темрява. Місце любові до Месії зайняла захланність! Вона осліпила душевний зір Юди. Він ще ходить за Христом, але ходить вже в душевній пітьмі, без тепла, без любові до Христа. Він стає неправдомовним, брехуном, злодієм.
«Ісус же за шість день до Пасхи прибув до Віфанії, де жив Лазар, що його воскресив Ісус із мертвих. І для Нього вечерю там справили, а Марта прислуговувала. Був же й Лазар одним із тих, що до столу з Ним сіли. А Марія взяла літру мира, з найдорожчого нарду пахучого, і намастила Ісусові ноги, і волоссям своїм Йому ноги обтерла… І пахощі мира наповнили дім! І говорить один з Його учнів, Юда Іскаріотський, що мав Його видати: Чому мира оцього за триста динарів не продано, та й не роздано вбогим? А це він сказав не тому, що про вбогих журився, а тому, що був злодій: він мав скриньку на гроші, і крав те, що вкидали». Сам Христос, обороняючи Марію, викриває дволичність Юди, зауважуючи: «Позостав її ти, це вона на день похорону заховала Мені… Бо вбогих ви маєте завжди з собою, а Мене не постійно ви маєте!» (Ів. 12:1-9).
Після такого епізоду серце Юди ще більше замкнулося. Місце любові заповнила ненависть. Він іде на змову з ворогами Христа. Він ще ходить з Христом, але його серце вже далеке від Нього. Він шукає нагоди, щоб у темряві ночі, коли Христос буде на самоті і молитві, донести про це за грошову винагороду.
Він ще апостол Ісуса, але вже замкнув своє серце для Христа. Він відважується вдавати з себе великого ревнителя, приятеля і друга Христового. На останній Пасхальній Вечері хоче займати найближче місце до Ісуса. Коли Христос натякає на зраду і на Свого зрадника, він цинічно запитує Ісуса: «Може, це я?». Як далеко зайшли його засліплення і злоба! Цієї ж таки ночі перед пасхальною п’ятницею Юда апостол залишає Христа з іншими Апостолами, а сам серед нічної пітьми іде до ворогів Христа, щоб зрадити, де Він невдовзі буде на молитві, та допомогти їм спіймати та ув’язнити Ісуса. Він, обранець Христовий, іде на чолі ватаги озброєних воїнів і старшин народу проти Агнця Божого – Христа Ісуса, Який взяв на Себе гріхи світу. Яка це темна сторінка учня Христового!
Юда навіть відважується на останній підлий вчинок. Він приходить до вкритого кривавим потом Христа, обіймає Його зі словами: «Учителю!» вказуючи на Ісуса.
Христос бачив душевну трагедію Свого учня. Ісус робив усе можливе, окрім чуда, щоб різними застереженнями навернути його зі шляху погибелі.
Але Юда раз і назавжди замкнув своє серце для любові Христової, відвернув свою душу від Нього. Тож не диво, що, ходячи без світла, у темряві пристрастей, став невільником гріха, який допровадив його до самогубства. Бо після довершення своєї зради Юда пішов за місто і повісився.
Цієї події не приховали Апостоли, бо записали її, хоч яка вона трагічна і болюча. Залишилась вона в Євангеліях на згадку нам. Цю подію не соромиться постійно пригадувати Церква Христова нам усім для перестороги. Подія трагічного занепаду апостола Юди вчить нас, що ніяка ласка, навіть ласка апостольського покликання, ніякий священичий сан не дають запевнення до нашого перебування в Христі Ісусі. Ця подія вчить нас, що у великій покорі і з повним страхом Господнім мусимо щоденно звершувати наше спасіння. У всьому мусимо не довіряти собі, а уповати на Бога. Бо без постійної молитви, подолання наших пристрастей не збереже нас від занепаду і погибелі наш священичий сан, наші дорогоцінні нагрудні хрести, панагії, митри. Юда був у школі Самого Ісуса Христа, але коли замкнув своє серце, то пішов шляхом темряви в неволю гріха.
Історія занепаду Юди, його зрада, нерозкаяність, ганебне життя і самогубна смерть повторювалися, повторюються і будуть повторюватись до кінця віків. Бо гріх мусить прийти, але горе тому, через кого гріх приходить.
Скільки й сьогодні священиків, які замкнули своє серце перед Ісусом! Вони в Його ім’я виконують свій священичий обов’язок, але в серці не мають вже щирої, палкої любові до Нього. Вони розчаровані і зневірені в Ісусі. Ідучи за Христом, вони сподівалися довершити свободу свого народу, свободу своєї Церкви, знайти життя в достатку, у пошані і спокої. А тут Христос пропонує убогість духа, мир, терпеливість, любов до ворогів, постійне самозречення. Скільки й сьогодні священиків засліплені пристрастю захланності, нагромаджують капітал, забуваючи про милосердя і любов Христа до убогих!
Запитаймо себе, чи і в нашому серці не зроджується пристрасть прив’язання до речей земних, що є початком відвернення нашої любові від Христа, замкнення нашого серця перед Ним. Надмірний матеріалізм – це блукання серед темних шляхів цього світу початок зруйнування храму Духа Святого, що перебуває в нас, початок зради любові до обручника нашого – Христа Ісуса. Рятуймось, поки є час! В які гріхи ми не упадали б, уміймо каятися, перепрошувати і благати прощення! Не замикаймося в собі, бо диявол лише на це й чекає, щоб довести нас до безодні погибелі.
Упадок апостола Петра.
Петро – апостол Апостолів, унікальна індивідуальність. Загартований боротьбою життя рибалка з берегів Галілейського озера. У ньому більше, ніж у всіх інших Апостолів, перехрещуються Божа сила і людська неміч. У ньому діє могутня теза – ласка Божого поклику: «Іди за Мною, Я зроблю тебе рибалкою людей». І водночас антитеза людської немочі, що її він сам і висловив: «Господи, вийди від мене, бо я грішна людина!».
Отакий він – звичайний робітник, рибалка, дитина свого часу. Увесь його ідеал, сенс життя, праця і здібності були звернені до заробітку, до гроша, до можливості жити гідно.
Тільки рідний брат Симона-Петра – Андрій – вирвав його з байдужості, кажучи йому: «Знайшли ми Месію» (Ів. 1:41). І Петро пішов побачитися з Ним. Коли ж Христос вперше побачив Симона, зараз же сказав йому: «Ти – Симон, син Йонин; будеш званий ти Кифа, що визначає: скеля». Це був початок покликання Петра на Апостола.
Петро – живої, вибухової, сентиментальної вдачі. Наче вогонь, він палкий до всього доброго, шляхетного й великого. Петро захоплений Ісусом і відданий Йому. Коли серед темряви ночі бачить Ісуса, Який іде по хвилях розбурханого озера, то в своєму безмежному довір’ї до Христа каже: «Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді». Петро вискочив з човна і почав іти по воді, але вмить засумнівався і почав потопати. Скрикнув: «Рятуй мене, Господи!» (Мт. 14:28-30).
Петро був самовпевнений і хвалькуватий. Часто переоцінював себе і свої сили, недооцінюючи інших. Коли на Тайній Вечері Ісус почав передрікати, що Його учні Його покинуть, а один навіть зрадить, – Петро почав запевняти Ісуса: «Чому, Господи, іти за Тобою тепер я не можу? За Тебе я душу свою покладу!» (Ів. 13:37). Петро любить Христа щиро, але надмірно уповає на свої сили. Вірить більше собі, ніж Христові. Захоплений своєю любов’ю і прив’язанням до Ісуса, занедбує покірну молитву. Христос перед Своїми страстями ревно молиться. Петро ж спить! Його довір’я і уповання – це меч, який має біля себе.
У ньому віддзеркалена історія також наших занепадів. Як часто й ми уповаємо тільки на свої сили, відмовляємо в послуху тим, що мають вести нас у Святому Дусі. Часто відповідаємо: «Ми – діти сучасного світу, нового покоління!» Маємо йти у світ разом зі світом. Ми не боїмося нічого, бо ми любимо Христа, любимо Церкву, людські душі і людей! Тож мусимо йти до них і з ними! Але тільки тоді, як цього бажає Христос і Церква! Інакше, запалені любов’ю, ревністю і потребами людей, виставляємо себе, як і Петро, на спокусу і небезпеку. Немає в нас часу на молитву, бо, бачте, трата часу. І не дуже вона нам допоможе. Нам вистачить нашого слова. Наша симпатія, наша акція – ось наш меч духовний і охорона нашого апостоляту.
І ось розгортається друга сумна сцена занепаду апостола Петра.
Петро публічно тричі твердить, що він не знає Христа, що він не Його учень. Який дивний контраст у душі апостола Петра, яка зміна! У чому причина? Чому дорослий, старший, загартований життям, щирий, прямолінійний, завжди вірний і відданий Христові Апостол так раптово змінився, що відрікається від Того, Кого так любив?
Тут таємниця людського гріха. Від впадання в гріх ніхто з людей, навіть найближчих і найвірніших друзів Христа, не був, не є і не буде застрахований. Лише в падінні Петра бачимо зовсім іншу, ніж в Юди, розв’язку проблеми. Після Петрового відречення Христос лиш поглянув був милосердно на нього, коли переводили Його, ув’язненого, на судилище. А після упадку Юди Ісус навіть обняв його і промовив слово: «Чи оце поцілунком ти, Юдо, видаєш Сина Людського?» (Лк. 22:48). До навернення, до покаяння Петрові вистачило лише погляду Христа, бо він одразу ж вибіг з огорожі первосвященика і заплакав гірко, каючись за свій вчинок.
Юду не зворушило до покаяння слово Христове та Його обійми. Він у нерозкаянні пішов геть від Нього і повісився. Ось перед нами два приклади, дві драми падіння і зради. Це два зовсім відмінних приклади навернення і каяття обранців Христових. Петро, який щирим серцем любив Христа, хоч зі страху присягнув був перед юдеями, що не знає Христа, але, звільнившись від цього страху лише під одним поглядом Христа, він гірко оплакує своє життя і розкаяним серцем благає прощення в Ісуса та творить каяття за негідний вчинок – за свою необдуману хвилинну зраду. Тим вчинком Петро дає приклад усім Апостолам Христовим та кожному з нас, як поводитися в нещасних випадках наших гріхів та поневірянь. Він вчить нас, як треба каятись, як треба жалувати, сміливо визнаючи перед Господом і сповідником наші провини, як треба озброюватися і сильним рішенням волі позбуватися гріха.
Навпаки, неопанована спокуса гордості, захланності Юди, яка довела його до тяжкої зради, до підлої і брехливої поведінки, до двоєдушної гри відносно Ісуса та фарисеїв, закінчилася закам’янілістю його серця.
Перед грішним, злобним, зрадницьким вчинком Юди Ісус кличе його опам’ятатися. Але й це нагадування не допомагає апостолові. Його серце окам’яніло до любові Христа. Він відвернувся від Нього. Він не піддався ласці Божій, не розкаявся, а і пішов, ведений ангелом та повісився. Цю страшну подію нерозкаяного апостола Юди описав очевидець Іван Богослов. Ця подія написана на осторогу всім людям, а особливо на осторогу всім послідовникам Апостолів Христових – єпископам, священикам. Ця драма падіння і каяття за гріх повністю повторюється в житті людства.
Це правда, що єпископам і священикам, особам духовним, набагато тяжче сповідатися, серйозно каятися за свої гріхи та падіння. Але й цю трудність з усією рішучістю треба вміти побороти. Треба плекати в собі дух каяття, покори для визнання перед Господом своїх гріхів. Христос прийшов не заради праведників, а щоб грішників спасти. Він хоче нашого каяття, навернення та спасіння.
Вірмо в це! Надіймося, – і будемо спасенні! У нашому каятті йдемо шляхом Петра, а не Юди.
