У колі Апостолів були свояки Ісуса Христа. Євангелія називає їх братами Господніми. Це Симон Зилот, Юда-Тадей та Яків, так званий молодший, або Алфеїв. Останні з них, Яків та Юда, були синами Алфея Клеопи, брата Йосипа – обручника Пречистої Діви Марії. Матір’ю їх була Марія Клеопова.
Усі вони – надзвичайні особистості, зокрема Симон Зилот, про якого ми поговоримо насамперед. Зилот – грецьке слово, що перекладається як «ревний», єврейською мовою відповідником слова «зилот» є слово «кана», що теж означає ревний, фанатичний. Симон, правдоподібно, належав до секти золотів, тобто наполегливих патріотів юдейства. Вони, з одного боку, дуже дорожили традиціями і приписами закону Мойсея, а з іншого – ненавиділи римлян та шукали будь-якої нагоди, щоб скинути із себе ярмо Римської імперії.
Ставши Апостолом Христа, Симон не одразу зрозумів, що Христос – це Месія. Євангелія кілька разів згадує про Симона як про свояка Христового, що не вірив у Христа. Чому? Бо й він, і інші земні родичі Спасителя бажали, щоб Христос показався світові. Вони не те, що не вірили в Нього, – каже Іван Богослов, – а радше не розуміли Христового посланництва, Божого надприродного характеру Христового Царства. Вони мріяли про те, щоб Христос відбудував царство, яке було колись за Давида і Соломона, та встановив царську династію у євреїв. Ось такими були надії та сподівання, мрії й амбіції свояків Христа, серед яких був і Симон Зилот.
На те, що Симон був справжній із Зилотів, вказує не тільки його імення, а й також його слова на Тайній Вечері. Коли Христос закінчив Свою прощальну промову і сказав, щоб Апостоли встали, бо вже наблизилась година того, хто має Його видати, Симон сказав: «Господи, ось тут два мечі». Значить, він був готовий боронити Христа аж до проливання крові, бо вірив у Нього тільки як у політично-національного визволителя. Щойно по зісланні Святого Духа відкрився розум Симона, щоб зрозуміти Писання.
* *
Приблизно так само думав про Ісуса ще один Апостол з числа свояків Спасителя – Юда-Тадей. Доказом цього є його заувага на Тайній Вечері: «Що то, Господи, що Ти нам об’явитися маєш, а не світові?». Іншими словами він каже: «Господи, ми в Тебе віруємо, на Тебе покладаємо надію, тож вияви тепер Себе царем перед широким світом, а ми дамо Тобі належну підтримку».
Юда-Тадей був дуже войовничої натури. Доказом цього є його Послання, де він старається гостро полемізувати з ворогами Христа. Кого Юда має на увазі під ворогами? Це недавно навернені християни, які думають, що свобода християн лежить у легких звичаях. Юда критикує фальшивих пророків та їхні вчення, а також той злий приклад, який вони дають іншим. Згадує про страшні кари Божі в минулому тим, які були ворогами Божими. Отож Юда-Тадей виправив своїм Посланням те, що колись сам помилково думав про Христа та Його Благу вістку.
На прикладі Юди-Тадея ми можемо збагнути дивні дороги Божого провидіння. Бог іноді допускає, щоб Його вибрані слуги піддалися фальшивим ідеям чи переконанням, а потім перебороли їх у собі і відтак могли викорінювати їх в інших. Допускає це Бог для того, щоб Його Апостоли мали співчуття і розуміння до тих, які блудять і падають. Господь картає фарисеїв, які, хоч самі потопали в гріхах, але були дуже жорстокосерді до свого оточення, головно ж до простолюддя.
І ще один висновок випливає з прикладу Апостолів-свояків Христа: посвоячення з Христом ще не означає, що свояки автоматично мають того самого духа, що й Христос. Святість не передається через родину, спадковість чи побратимство. Можна бути дуже близько до Христа, належати до Христової родини, а водночас бути ворогом Христа, не розуміти Його та Його Благої вісті, бути байдужим чи холодним або під прапором Христа проповідувати єресі.
* *
Тепер приглянемося до Алфеєвого Якова. Він був найвизначніший із братів Христових. Згодом він став першим єпископом в Єрусалимі і брав визначну участь у першому зібранні Апостолів, де вирішували, чи потрібно язичникам, наверненим до християнства, дотримуватися закону Мойсея.
Яків був чоловік суворий, праведний. Але для ближніх був справедливий. Традиція каже про нього, що він був мужем молитви, від довгих молитов його коліна були тверді, мов у верблюда. Був посником, не пив вина, не їв м’яса, був милосердним до вбогих. Його скинули з гори і каменували, в останні хвилини свого життя молився, як і диякон-мученик Степан, за своїх убивць.
Характер і особистість Якова Алфеєвого відбилися в його соборному Посланні, де, між іншим, він говорить про спокуси Христові, про потребу добрих діл, бо віра без діл мертва; про потребу стримування свого язика – цього ворога братньої любові; про молитву за хворих й інші добрі справи. Це суто практичне Послання, без зайвого філософування. Це наука доброго, морального християнського життя.
* *
Скільки гарних порад дають нам свояки Христові! Вони не вірили в Христа як у Бога, недооцінювали Його, були Ним інколи розчаровані, бо Він не виправдовував їхніх земних надій. Вони мали про Христа помилкове уявлення. І чи не те ж саме повторюється тепер? Чи й у нашій Церкві, серед нашого народу, наших священиків, а навіть серед вищого церковного керівництва немає переконання ще з минулих століть, що священик мусить пильно дбати про земні потреби? Як, мовляв, нас оцінюють люди? За що нас судять?
Живемо за такої доби, коли майже всі цінності викривлені: місію Церкви змішують із земною політикою, з пропагандою, а то й з демагогією. Часто пропагується, що Церква є на те, щоб виховувати насамперед добрих громадян. Так, це також потрібно, але насамперед Церква має вчити людей, щоб були дітьми Божими, і щоб провадила людей до Христа, щоб вони були добрими, чесними, справедливими членами Божого Царства. Часто забувається, проте, що Церква, виховуючи людей як добрих християн для Царства Божого, одночасно діє і для добра свого українського народу, нашої нації, нашої незалежної держави, бо тільки добрі християни можуть бути добрими громадянами України – корисними, вартісними, сумлінними й жертовними членами своєї спільноти, громади, народу, держави.
Не є першим завданням Церкви проповідь містечкового чи конфесійного «патріотизму», не цією категорією треба міряти вартість священика чи Церкви. Не можна завдання Церкви зводити до інституції земної. Це певно, що під час окупації, у розсіянні, з браку світських діячів священики повинні бути вихователями молоді, професорами, засновниками інституцій культурно-національного характеру. Але не слід забувати, що Бог насамперед покликав Церкву і священиків для проповіді спасіння у вічності. Священики – представники духовних вартостей, цілої християнської спадщини, продовжувачі справи Христової. Історичні обставини можуть додати священикові тої чи іншої праці. Але пам’ятаймо, що література, культура, освіта, громадська, національна, економічна чи політична праця повинна розглядатися в контексті кінцевої мети життя – спасіння у вічності.
Незаперечним історичним фактом є те, що ми можемо похвалитися цілим рядом священиків, які були піонерами нашого літературного, національного, а навіть політичного відродження, борцями за незалежну самостійну Україну. Але це не значить, що цінність священика можна міряти позасвященичою, позацерковною діяльністю. Правильно, що про нашого великого Слугу Божого митрополита Андрея Шептицького говоримо як про мецената, князя Церкви, царського в’язня. Але при цьому обов’язково слід говорити, що це була свята людина і до святості закликала український народ. І ми мусимо самі зрозуміти та за кожної нагоди наголошувати, що Христос заснував Свою Церкву, щоб вона звершувала відкупительну справу Христову.
Ми повинні бути патріотами, любити свій народ, працювати для розквіту Української незалежної держави, виступати проти ворогів наших, які нищать нас фізично та духовно. Але все це робити в ім’я спасіння у вічності. Панахида чи молебень такі ж самі важливі, як і Божественна Літургія, молитви і жертви. А молитви і жертви мають і завжди будуть мати свою Божу надприродну цінність.
Ми є і будемо добрими священиками тоді, коли будемо жити духом Христа, готовими на всі жертви нашого стану, і світити нашим вірним добрим прикладом життя. Тоді й тільки тоді ми будемо апостолами і братами Господніми.
А як у нас з цим? У чому ми мусимо віднайти, виправити і вдосконалювати себе? Лише з поміччю Духа Святого зможемо віднайти себе в хаосі сучасного світу. Тільки з Богом ми спроможемося вдосконалювати себе, дивлячись на Христа Спасителя, бути живим і діяльним учнем Ісуса Христа. Ось цього навчають нас Апостоли – брати Господні Симон Зилот, Юда-Тадей та Яків Алфеїв.
