АПОСТОЛИ ЯКІВ ТА ІВАН

Мати Якова та Івана просить за своїх дітей

Крім Верховних апостолів Петра і Павла, ми шануємо всіх визначних Апостолів, цих славних учнів Христових. Вони для нас мають велике значення тим, що в Євангеліях мовиться про деякі їхні справи, слова та виступи. Апостольські діяння повинні застосувати й ми – для нашого мислення, діяння і служіння.

Верховні апостоли світять для нас прикладом віри і любові. Але вони не були самі. Були й інші, які пішли за Христом, у Нього повірили, за Нього віддали життя, служили Христовій Церкві відповідно до дару ласки і свого покликання. Між тими Апостолами вже Сам Христос зробив деяку різницю. Петра Він відзначив тим, що зробив його речником інших Своїх Апостолів. Петро належав до трійці Апостолів, що їх Христос любив понад інших: Петро, Іван та Яків – це так звані улюблені Христові учні. За різних нагод Христос відзначав цю трійцю, наприклад, узяв їх за свідків Свого Переображення на горі. Вони були свідками воскресіння дочки Яіра. Були свідками Христових терпінь у Гефсиманському саду.

Ось образи так званих синів грому – Яків та Іван. Вони є символами самовідданої, загонистої ревності, духовного подвижництва, великої жертви життя. Про апостола Петра ми вже говорили, але тут звернемо увагу на двох інших улюблених учнів Христових – Івана і Якова, яких Сам Христос назвав синами грому. Іван і Яків були братами, синами Зеведея і Соломії, кузинки чи сестрінки Пречистої Діви Марії. Родом з Віфсаїди, що в Галілеї, вони були рибалками, а їхній батько Зеведей мав найманих робітників, тобто мав риболовське підприємство. Навіть їхнє покликання на Апостолів відбулося на судні, як і покликання Петра.

Були вони спершу прихильниками і учнями Івана Христителя. Але коли над Йорданом з’явився Христос, а Іван Христитель вказав на Нього як на Агнця Божого, то Яків з Іваном одразу зацікавилися Христом і пішли за Ним, і перебували з Ним увесь день (Ів. 1:35-39).

З іншими Апостолами вони були присутні в Кані Галілейській на весіллі. Згодом повернулися до своїх риболовських сітей. Лишень чудесний вилов риби вирішив їхню долю: вони послухали Христа і пішли за Ним. Полишили все: батька, матір, риболовські сіті, родину і рідне містечко, щоб, як казав Христос, стати рибалками людей.

Яків з Іваном названі в Євангеліях синами грому за те, що вони хотіли спалити місто в Самарії. Це змішана провінція із самарян і євреїв. Причиною ворожості щодо Христа з боку жителів Ен-Ганніму було те, що Христос хотів перейти через їхнє місто, прямуючи до Єрусалиму. Енганнімці були ненависно і ворожо наставлені до Христа і Його учнів, бо їхні обличчя були звернені до Єрусалиму, з котрим вони ворогували.

Цей брак гостинності вивів з рівноваги Якова й Івана. Тож вони сказали до Христа: «Господи, хочеш, то ми скажемо, щоб огонь зійшов з неба та винищив їх, як і Ілля був зробив» А Христос картав їх за це: «Ви не знаєте, якого ви духа. Бо Син Людський прийшов не губить душі людські, а спасати!».

Безперечно, це був вибух святого обурення. На перший погляд, це їхнє бажання можна виправдати. Яків та Іван висловили це в добрій вірі. Вони були проваджені великою любов’ю до Христа. Та Господь картав їх, назвавши синами грому. Зганив їх за нерозважливу ревність. Вони у своїм запалі забули, що Христос не був для самарян і палестинців тим, ким Він був для галілейців і побожних у Христі віруючих людей. Самаряни і євреї називали одні одних зрадниками, ненавиділи одні одних. Тому й бажання спалити самарянське місто походило із ненависті Якова та Івана до самарян, з бажання помсти. Вони не думали про те, що коли Господь карає, то йде мірою справедливості, тобто не карає за саме порушення закону, а пропорційно до свідомості людини, яка чинить зло, а також відповідно до того, чи люди переконані в тому чи щось є зло, чи щось є гріх. Апостоли Яків та Іван не питають про те, чому самаряни не прийняли Ісуса як Месію. Вони очікували від самарян, що в їхніх очах були «поганцями» та «зрадниками» єврейського народу, такого самого погляду, оцінки і трактування Христа, яке мали вони. Вони тільки бачили сам факт непошанування Христа. І це вважали злочином, який мусить бути покараним. Інакше кажучи, судять підсудного згідно з вимогою закону, а не згідно з переконанням підсудного.

У нашій священичій діяльності – душпастирській, адміністративній і сакраментальній, ми аж надто часто міряємо людей своєю міркою – об’єктивною, правничою, канонічною. І дуже рідко входимо в ситуацію нашого ближнього. А ті, кого ми судимо, часом і не знають або не вважають той чи той закон-припис таким важким чи тяжким, як ми, богослови, моралісти, каноністи. І скільки нерозважливої ревності руйнує нашу діяльність! Ми дуже часто стаємо синами грому: громимо вірних і в сповідальниці, і з проповідальниці, і в розмовах з ними. Ми так часто хочемо помсти за порушене право, припис, закон, чи невиконання нашої примхи, що не задумуємося над наслідками нашої мстивості.

Хіба Христос не мав рації, сказавши Якову та Івану: «Ви не знаєте, якого ви духа». Пам’ятаймо, що наша ревність не сміє порушувати чи касувати заповіді любові до ближнього! Вона не повинна руйнувати душі, – ми повинні їх спасти і приводити до Христа, а не громити і сварити. Не гнівом і лайкою, а лагідністю і наставлянням маємо притягати людей до Божого Царства.

Це значить, що ми не сміємо надуживати своєю владою й авторитетом. Дух Христа мусить бути для нас правилом поведінки. Дух Христа повинен з нас променіти. Бо не здорові, а хворі потребують лікаря й лікування. Зрештою, чи це наша влада? Чи ми можемо стягнути самі вогонь з неба? Чи ж Бог не сказав: «Мені належить помста і нагорода!» Тож випробуймо наше ставлення щодо наших настоятелів, єпархії, співбратів у священстві, наших парафіян, чи не є ми синами грому для тих, що з немочі, неуваги чи з невідомої нам причини провиняються, упадають, роблять щось не за нашим бажанням, переконанням чи планами. Для таких ми часто не жаліємо слів оскаржень, очорнень, забуваючи, що Син Людський прийшов не нищити людські душі, а спасти їх. Чи такою нашою ревністю в ім’я начебто оборони Христа, збереження Його закону, захисту Церкви чи свого народу ми не нищимо, не руйнуємо і не вбиваємо віри в душах багатьох людей. Біймося осуду Христа для нас, священиків Ісуса: «Ви не знаєте, якого ви духа», коли ми поводимося як сини грому, палаючи ненавистю і помстою до будь-кого.

* *

Крім надмірної ревності, Яків та Іван виявляли надмірну честолюбність. Щойно Христос закінчив Своє слово, в якому виразно передбачив Свою муку і смерть, як Іван та Яків прийшли до Нього з проханням, а радше їхня мати прийшла просила в Ісуса окремої ласки: першості для них обох. Вони бажали першого місця в Христовому Царстві, тобто сидіти праворуч і ліворуч Христа, бути немовби Його міністрами. Царство Христове вони розуміли по-своєму, по-земному, як політичну організацію. Була тут амбіція, що випливала з любові і прив’язаності до Христа. Бажання бути вивищеним і бажання зробити щось для Христового Царства, якось вписатися до цього Царства і залишити в ньому тривалий слід – ось їхня мета. І Христос знову картає їх – Якова та Івана: «Не знаєте, чого просите!» і додає: «Чи ж можете ви пити чашу, що Я її питиму або христитися хрищенням, що я ним хрищуся?». Яків та Іван відповідають: «Можемо!». І Христос каже їм: «Ви питимете Мою чашу і будете христитися хрищенням, що Я ним хрищуся. А сидіти праворуч Мене та ліворуч не Моє це давати, а кому від Мого Отця те вготовано…» (пор.: Мт. 20:20-28; Мр. 10:34).

Інші Апостоли були обурені такою витівкою Якова та Івана, бо вони збагнули суть їхнього питання. Ці двоє хотіли бути виділеними, мати окремі привілеї, гідність, відзнаки, почесті. Христос використовує створену ситуацію, щоб не тільки Якова й Івана, але й усіх Апостолів навчити дуже важливої речі в Божому Царстві – про потребу покори, жертви та великодушності для працівників у Божому Царстві.

Боже і Христове Царство – це не земне володіння, де начальство панує, а то й використовує свою позицію, становище, посаду і владу для самих себе, для своєї користі, слави й амбіції. Христос ставить іншу мету для начальства: «Хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба». І покликається на Себе Самого, даючи Себе за зразок: «Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох!».

Ця подія повторюється в Христовій Церкві донині. Були, є і будуть священики, духовні особи, нижчі і вищі клирики, монахи, що в духовному стані шукають кар’єри чи посади. Вони забувають, що духовний стан з усіма його ієрархічними ступенями, достойностями та гідностями – це тільки служіння, продовження Христового служіння в Церкві. Забувають, що це шлях самовідречення і жертви, це чаша терпінь і хрещення у вогні досвіду, поту, а то й крові. Це й символізує Христос словами про пиття чаші і про Хрещення разом з Ним.

Христос хоче і вимагає від Своїх апостолів і послідовників усіх віків позбутися земного підходу до Царства Божого: матеріального, економічного, політичного, національного. Духовний стан – священство – це не земна професія лікаря, професора, адвоката, інженера, директора фірми, банку чи підприємства. Це не джерело заробітку, соціального становища й успіхів у житті. Духовний стан – це далеко більше від тієї чи цієї професії. Це форма життя, це щось, що проникає у всі обставини людського діяння, звідки людина бере свою мету, черпає рушійну силу. Ми ніколи не перестаємо бути священиками та апостолами Христовими. Інші професіонали відпрацюють свої години, відкладуть свої прилади і повертаються до своєї хати, родини, дружини, до відпочинку, розваги. Священик є завжди священиком не тільки при престолі, у сповідальниці, на амвоні, у шпиталі, на цвинтарі, а й також у канцелярії, на прогулянці, у рясі чи без неї, урядуючи чи будучи у відпустці, за трапезою чи під час праці. Священик завжди і всюди має бути готовим на жертву: пити Христову чашу і хреститись Його Хрещенням. На ньому завжди і всюди видніє витиснена Христом печать священства.

Усі відзнаки, підвищення в сані, почесті духовних осіб дані не для них самих, а як функція служіння Церкві. Внаслідок історичних подій, занепаду моралі та соціально-політичних і економічних умов почало переосмислюватися саме поняття начальства. Дійшло до того, що багато церковників поступово перетворили своє священне служіння на володіння. З Божої духовної влади вони зробили свого роду кар’єру, теплу посаду. Вони перемінили саме поняття служіння на володіння.

Як ця справа виглядає в нас? Чи в нас є правильне поняття про наше священне звання і служіння? Чи в глибині нашого серця не жевріє вогонь честолюбності і амбіції? Чи не відхиляємось від щоденних обов’язків служіння нашим ближнім, від тернових вінків неслави, погорди, яку кидають на голову священика люди без віри, моралі і честі? Священик Христовий мусить бути готовим пити гірку жовч життєвих терпінь, хреститися хрещенням Христовим зневаг, погорди, обпльовувань, оскаржень, несправедливих засуджень. Ми мусимо бути свідомі того, що священик прийшов не для того, щоб йому служили, а для того, щоб послужити іншим і дати своє життя на викуп за багатьох.

Від апостолів Якова та Івана можна і треба вчитись не тільки того, як треба діяти; вони також вчать нас багато позитивного. Яків заявляв Христові, що він готовий пити Його чашу. Він був перший з-поміж Апостолів, хто поклав за Христа голову: Ірод убив його мечем (Дії 12:1-2). І традиція каже, що Яків великодушно простив тому, хто видав його на смерть, а називавсь той чоловік Йосія. Яків охрестив його своїм мучеництвом, як архидиякон Степан – Павла. Так Яків своєю смертю притягнув Йосію до Христа. Це була та «помста», якої він навчився від Христа. І за Його святим прикладом умів і прощати, і служити, і вмирати ради Христового служіння.

Апостол Іван помер природною смертю і увіковічнив нам в Євангелії якраз ті прикмети Христового Духа, що їх спочатку не мав, а саме: Духа всепрощальної любові. Тією любов’ю просякнута четверта Євангелія, Об’явлення та всі послання Івана. Іван Богослов записав нам те, що не подали у своїх синоптичних Євангеліях Матвій, Марко та Лука, тобто чудову розповідь Христа і про Христа на Тайній Вечері. Бог є Любов! «Нову заповідь Я вам даю…».

Після Тайної Вечері Іван був на Оливній горі, спав і не чував, як і інші Апостоли. Але з любові до Христа був першим, хто йшов за Ним після ув’язнення Ісуса, був присутній на Його суді. Він єдиний з апостолів був під Хрестом Спасителя та з Його уст почув слова: «Оце мати твоя!». І відтоді почав опікуватися матір’ю Христа як своєю рідною мамою.

Іван пив Христову чашу аж до дна, не втік, як інші Апостоли. Він перший повірив у Христове Воскресіння, але не забув шанувати Петра як старшину Апостолів. Дав йому перше місце, коли вони обидва входили до гробу Христового. Значить, йому не запало в душу те, що Христос його відзначив. Він завжди і всюди умів шанувати своїх старших співбратів.

Проповідь же Івана – це проповідь любові до Бога і до ближнього. Через терпіння він зрозумів Христа. Зауваження Господа переродило душу Івана. Він, хоч від природи був не менш жвавий, завзятий і напористий за Якова й Петра, став провідником, зразком і ідеалом чесноти Христової любові. Із сина грому він став дитиною любові.

Іван Богослов учить нас, які чуда довершує в нас Божа ласка, коли ми відкриваємо серце і душу. Тож за прикладом Івана Богослова стараймось й ми з довір’ям ринути в обійми Божої любові, а вона перемінить нас із синів грому на апостолів любові.

Від апостолів Якова та Івана вчімося, як не бути синами грому, як уникати духовного честолюбства та амбіцій, як уміти реалізувати жертву свого священичого життя, як уміти пити гірку жовч життєвих терпінь з чаші Христової і хреститися хрещенням Христових зневаг, погорди, несправедливих осудів, очорнень. Це є царський шлях Христа-Спасителя і всіх Його Апостолів та послідовників. Вірмо в це! Переконаймось у цьому! Молімося щиро про силу Духа і мудрість Божу, щоб уміти пити з чаші Христової та вміти хреститись Хрещенням Христовим для спасіння свого і довірених нам ближніх.

Попередній запис

АПОСТОЛИ АНДРІЙ, ПИЛИП І ВАРФОЛОМІЙ

Кожний Апостол Христовий – це окрема особистість. Навіть з тих скупих відомостей Євангелій про того чи того Апостола можна скласти ... Читати далі

Наступний запис

СИМОН, ЮДА-ТАДЕЙ, ЯКІВ АЛФЕЇВ – АПОСТОЛИ І БРАТТЯ ГОСПОДНІ

У колі Апостолів були свояки Ісуса Христа. Євангелія називає їх братами Господніми. Це Симон Зилот, Юда-Тадей та Яків, так званий ... Читати далі