Потреба любові глибоко закладена в людській природі. У ІV ст. святі писали, що особовий прояв Бога-Трійці, образ стосунків усередині Трійці являє спілкування-любов. Внутрішньотриєдині стосунки любові у візантійському богослов’ї описуються поняттям періхорезіс (περιχώρησις), буквальний сенс якого «обходити по колу». У людини, як образу і подобі Божій, любов теж є її головною потребою і сутнісною властивістю.
Можна вважати, і в нас як Образі Божому, наявна ця неусвідомлювана потреба в періхорезісі – взаємопроникненні і взаємо обміні, як віддзеркаленні способу існування Осіб Трійці в Спілкуванні-любові.
Людська особистість також не може існувати поза спілкуванням. У спілкуванні – любові, здійснюваній за образом буття Самої Пресвятої Трійці, людина досягає особистісної досконалості, повною мірою реалізовуючи такі особові характеристики як свобода, відкритість, унікальність
Любов стосується кожного. Про любов написано багато; і описано багато різних уявлень, образів, понять, видів любові. Про любов чоловіка і любов жінки. Про любов матері і любов сина. Про любов батька і любов дочки. Про любов до друга і любов до ближнього. І абсолютно особливо – про любов до Бога.
Чи одна це й та сама любов, або все-таки ні?
Любов може виражатися по-різному:
- пристрасний потяг до коханого
- словами
- турботою
- подоланням свого егоїзму і самозвеличання
- розподілом спільного буття, взаємопроникненням у внутрішній світ коханого
- самопожертвуванням.
Перешкодою до любові є егоїзм і самолюбність, байдужість.
Греки писали про різні види любові: ерос і сторге, філіа і агапе.
Любов-ерос (ἔρως) – це не просто фізичний потяг, але щось чуттєвіше і душевніше, це стихійна, захоплива закоханість, захопленість іншою людиною.
Любов-філіа (φιλία) – це захоплення психічними, душевними рисами улюбленого, любляча людина «бачить», шанує особу іншого, це любов-дружба. На Христове питання: «Чи любиш ти Мене?», Петро відповідає: «Так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе» (Ін. 21:15). І якщо в питанні Господа використовується дієслово αγαπαω, то у відповіді Петра ми бачимо якраз дієслово φιλέω, споріднений любові-філіа. Сам Господь каже учням: «Не називаю вас більше рабами, <.> а Я назвав вас друзями (φίλους)» (Ін. 15:15).
Любов-сторге (στοργή) – це споріднена любов, яку батьки відчувають стосовно дітей.
Любов-агапе (ἀγάπη) – найбільш піднесена з усіх видів любові, самовіддана, безкорислива любов, що доходить до повного самозречення до ближнього незалежно від його кольору шкіри, статі, віку або статусу в суспільстві. Це любов, в якій проявляється готовність служити іншій людині, допомагати їй і жертвувати заради неї.
А Віктор Франкл, австрійський психотерапевт, розумів агапе так. Ця любов являє кінцеву стадію еротичного ставлення, тільки вона проникає найглибше в особову структуру коханого, вступає у відносини з ним, як з духовною істотою. Погляд того, хто любить, проникає через фізичне і психічне «одіяння» духовного ядра до незамінної і незрівняної ні з ким серцевини іншої істоти.
Людина – цілісність тіла-душі-духу, і повнота любові має теж проявитися на усіх рівнях такої потрійності. Душа, психіка людини вибудовується на фундаменті материнської любові.
Абсолютно особливе значення має любов у християнстві, яке називають релігією любові. Християнство з’явилося саме як одкровення про любов, але таку любов, якої ще ніколи раніше не знав світ.
Цілісна християнська любов-агапе можлива тільки тоді, коли людина любить Бога усією своєю душею в її цілісності і усіма окремими її частинами: емоціями, почуттями, розумом, волею і т. д. Тобто християнська любов-агапе не лише емоція, але це і розум, і воля і все інше разом і цілісне. Фактично, це є ставлення цілісної людини до іншої людини як цілісності, за великим рахунком, це є ставлення людини як особи до іншої людини як особи (і до Бога, як Особи).
Для віруючої людини важлива любов Бога.
Для християнина любов – головна заповідь його життя: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю» (Мф. 22:37). І «люби ближнього твого, як самого себе» (Мф. 22:39). Любов до Бога ушляхетнює, направляє і зігріває усі інші прояви цього почуття. Християнська любов жертовна. І найвищий приклад цьому – смерть на хресті Ісуса Христа.
Гуманістична психологія стверджує, що головна потреба людини – це потреба самоздійснення, самореалізації, яка найбільшою мірою реалізується у «вкладі» однієї особи в іншу. Чи можна цей вклад назвати любов’ю? Чи це здійснення самозвеличення?
Любові ідентична свобода, вважає митр. Іоанн Зізіулас. «Ми можемо любити, тільки якщо ми є особами, тобто, якщо ми дозволяємо іншому бути по справжньому іншим, у той же час перебуваючи в спілкуванні з ним. Якщо ми любимо іншого не дивлячись на те, що він відрізняється від нас – або, точніше, він зовсім інший, не такий як ми, – то тоді ми переживаємо свободу як любов і любов як свободу».
Архімандрит Софроній (Сахаров) із цього приводу роздумує так: «Любов переміщає життя того, хто любить, в обличчя любимого: існування улюблених мною осіб – стає сенсом мого життя».
Любов не може полягати в собі самій. Бо основна властивість її – виливатися на когось. Не потребуючи нікого, Бог за надлишком Своєї благодаті створює людину і світ. Християнська любов до ближніх спрямовується до всіх людей без відмінності їх національності, переконань, способу життя і поведінки. Подвижник любить і грішників, і усіх людей бачить хорошими. При такому налаштуванні він переймається жалістю не лише до усіх людей, але і до усього творіння, має «серце милостиве».
За визначенням св. Климента Александрійського, християнська любов є «постійна, розумна, дружня і попереджувальна готовність сприяти користі інших людей».
Стереотип сприйняття любові тільки як емоції або почуття, переважаючий у буденній свідомості і психології, невірний. Якщо любов – це взаємопроникнення, вклад в іншого, то це більше, ніж просто почуття. Любов – це духовний стан людини в усій її цілісності.
Любов – стан усієї істоти. Любов починається тоді, коли я осягаю усією своєю істотою, прозріваю глибинну суть іншого. Будь-яка краса може бути знівечена, зіпсована. І справа любові – подивитися на людину і одночасно побачити в ній її невід’ємну красу – і вжахнутися тому, що життя зробило з неї. Любов – і біль про недосконалість людини, і тріумфування про її красу. Любити, означає дати можливість людині розкритися в повноті. Любити не за чесноти, а незважаючи на недосконалість, любити просто тому, що вона – людина. Це дуже важливо, особливо в шлюбі – тільки любов може їй допомогти стати усім, чим вона тільки може бути, якою її задумав Бог.
Таким чином, любов є складним душевно-духовним феноменом, в якому беруть участь і розум, і почуття, і прагнення. Любов – це особовий стан, стан, який відбиває духовний рівень розвитку людини. Стан, який проливається на усе, на кожного навколо люблячої особи, не насилуючи і не пригнічуючи інших. «Словом Господнім сотворено небеса, і духом уст Його – вся сила їх» (Пс. 32:6). Енергією любові, що злилася по волі Божій, Словом Божим створений світ.
Автор: Л.Ф. Шеховцова
