Одні стверджують: немає в Євангелії ніякого суду, там лише любов і прощення. Інші заперечують: навпаки, там багато говориться про покарання грішників і про те, що кожен дасть Богові звіт у своєму земному житті. Хто правий? І ті, і другі… чи ні ті, ні другі. Суд в Євангелії поза всяким сумнівом є, але саме Євангеліє – не про суд.
Христос ясно каже: язичникам відрадніше буде в день судний, ніж тим, хто не прийняв Його в Ізраїлі (Мф. 11:22-24); за всі свої слова люди дадуть відповідь у день судний (Мф. 12:36,37); на засуджених чекає геєна (Мф. 23:33). Грізно звучить попередження: “Мирися з суперником твоїм швидко, доки ти в дорозі з ним, щоб суперник не віддав тебе судді, а суддя не віддав би тебе слузі, і не вкинули б тебе у в’язницю” (Мф. 5:25). Про суд у перших трьох Євангеліях говориться, але… не так вже і багато, особливо якщо порівняти з іншими темами Його проповіді. І ніде цей суд не називається в Євангелії чи взагалі в Біблії “страшним”.
Христос говорив про суд – але як саме говорив? Іноді Він у проповіді сповіщав щось нове, навіть страхітливе – а іноді просто посилався на добре відомі речі. Так Він наказав прокаженим, які очистилися, піти в Храм для звершення відповідних ритуалів (Лк. 17:11-14), а підданим кесаря – віддавати належний йому податок (Мф. 22:15-22). При цьому зрозуміло, що проповідь Христова була не про ритуали і не про податки, а про щось зовсім інше – але Він спирався на встановлені правила як на щось саме собою зрозуміле, що не підлягає перегляду. Правила правилами, а Блага Звістка – про щось набагато важливіше.
Уявлення про те, що після смерті людина з’являється перед вищими істотами і дає їм звіт про своє життя, властиві дуже багатьом народам, у тому числі і язичникам, у них немає нічого специфічно християнського. У китайців, наприклад, прийнято спалювати заради родичів, які померли, спеціально виготовлені “пекельні гроші”, щоб таким чином передати їм кошти для підкупу цих самих суддів. Та й у стародавньому світі уявлення про посмертний суд ми знайдемо не стільки в Біблії, скільки, наприклад, в єгипетських “текстах пірамід”, які, власне, і служили своєрідним посібником з проходження посмертного суду.
І нічого подібного ми не знайдемо в Старому Завіті. Він взагалі не дуже задається питанням про те, що буде з людиною після смерті, уся його увага зосереджена на житті тут і зараз. Єгиптянин з народження готувався помирати (тому фараони і зводили піраміди), древній ізраїльтянин покликаний був до життя з Богом. До чого було знати подробиці того, що станеться колись потім? Вони тільки відвернуть увагу від головного. Бог не просто зустріне людину за гробом, Він стежить за нею тут і зараз, чекає відповіді на Свій заклик щодня і щогодини, а не колись у далекому майбутньому.
Звичайно, до часів Нового Завіту вчення про посмертну відплату було цілком ясно сформульоване і у євреїв (хоча саддукеї, судячи з усього, його не розділяли). Це ми бачимо з притчі про багача і Лазаря (Лк. 16:19-31), але в ній нас може здивувати… повна відсутність всякої судової процедури. Один після смерті був віднесений у пекло, другий – на лоно Авраамове, але жодних розглядів у притчі не описано, все відбувається як би саме собою. Звичайно, це лише притча, а не детальна інструкція, але єгиптянам вона здалася б дуже дивною. Як же це в ній пропущене все найголовніше і найцікавіше – судовий процес?
Набагато детальніше говорить Христос про суди земні.
Він різко докоряє фарисеям, що вони “облишили те, що є найважливіше в законі: суд, милість і віру” (Мф. 23:23). Але мова зовсім не йде про покарання грішників, швидше, про відновлення справедливості стосовно бідних і незнатних людей, які просто ніяк не могли розраховувати на увагу судді і тому були безсилі перед гнобителями і кривдниками. Він навіть розповідає притчу про такого суддю, якого бідна вдова змусила-таки своєю впертістю виконати свої прямі обов’язки (див. Лк. 18:1-5).
Проте Сам Христос відповів людині, яка хотіла, щоб Він вирішив її суперечку з братом про спадок: “Хто настановив Мене судити чи ділити вас?” (Лк. 12:14). І вже зовсім дивно після всього цього виглядають слова: “Не судіть, то і вас не судитимуть; не осуджуйте, то й вас не осудять; прощайте, то й вас прощатимуть” (Лк. 6:37).
Можна було б наводити й ще цитати, але це вже досить, щоб заплутатися. Так судити людям один одного чи не судити? Насправді, жодного протиріччя, все просто і логічно: якщо можеш відновити спаплюжену справедливість відносно іншої людини, ти зобов’язаний зробити це. А якщо скривдили тебе – краще прости, бо сам потребуєш прощення. Примирися з суперником, бо потрапиш до Судді не обвинувачем, а обвинуваченим.
Досі я посилався лише на перші три Євангелія, але куди детальніше про суд говорить четвертий євангеліст, Іоанн. Наприклад: “Бо не послав Бог Сина Свого в світ, щоб судити світ, а щоб світ спасся через Нього. Хто вірує в Нього, не буде осуджений, а хто не вірує, вже осуджений, бо не увірував в ім’я Єдинородного Сина Божого. Суд полягає в тому, що світло прийшло у світ, а люди полюбили темряву більше, ніж світло, бо діла їхні були лихі; бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло і не йде до світла, щоб не викрилися діла його, бо вони злі. А хто чинить правду, йде до світла, щоб відкрилися діла його, бо вони чинилися в Бозі” (Ін. 3:17-21).
Так що ж це таке, взагалі жодного Страшного Суду? Якщо розуміти його так, як розуміли древні єгиптяни: відразу після смерті починається довгий і детальний розгляд, а потім виноситься справедливий вердикт, – так, зовсім не так виходить за Іоанновими словами. Та й у перших трьох євангелістів ясно сказано, що такого суду взагалі людині найкраще уникнути, бо не виправдається вона на такому суді.
Втім, є в Матфея опис, дуже схожий саме на такий суд (25:31-46): люди з’являються перед Сином Людським, Котрий прийшов у славі, а Він ділить їх на дві частини, одну посилає на вічну муку, а другу – на життя вічне. Але знову-таки, жодних прискіпливих розглядів, жодного зважування гріхів і чеснот, як в єгиптян і як ми бачимо це на багатьох середньовічних зображеннях. Навіть жодного іспиту на чистоту віри. Критерій названий лише один: як ти поводився з ближнім? Нагодував голодного, одягнув роздягненого, відвідав ув’язненого – або пройшов повз них? Якщо ти зробив усе це, то Син Людський знає тебе і прийме тебе, бо все це ти зробив для Нього. А якщо ні – ти чужий на цьому святі.
І тоді все стає на свої місця, Іоанн сходиться з Матфеєм. Суд відбувається тут і зараз, у кожний момент нашого життя – а результат його розкриється у вічності. Він полягає не в тому, що хтось зайняв місце прокурора, а хтось місце адвоката, і почалися дебати сторін, а в тому, що у світ прийшло світло, і в кожний момент нашого життя ми вибираємо, прийняти його чи відмовитися від нього. Одного разу цей вибір стане остаточним. Говорити про такі речі неминуче доводиться через земні аналогії і подоби, і суд – одна з таких подоб. Мабуть, найближча.
Людину завжди вражають яскраві образи, і картини Страшного Суду з часом займуть західні стіни християнських храмів. Все детальніше і мальовничіше на них зображатимуться муки грішників різних категорій. А я пригадую мозаїку на стіні невеликої церкви на острові Торчело біля Венеції. Це XІІ століття, пора хрестових походів і міжусобних війн, похмурий, на наш погляд, час. А суд виглядає на мозаїці не стільки страшним випробуванням, скільки остаточним тріумфом добра. Воскресли спочилі, і море віддало своїх мерців на заклик ангельської труби, усі вони зустрічають свого Господа і з радісним трепетом з’являються перед Ним. У правому нижньому кутку зображене і воїнство сатани з людьми, які встали на його бік і прирекли себе на ту ж саму долю, але зовсім не це переможене воїнство займає центральне місце…
Автор: Андрій Десницький
